Читати книгу - "Остання любов президента"

class="p1">Демократія — чудова річ. Особливо швейцарська демократія. Вона ніби створена для хворих і старих. У нас раніше співали: «Всюди молодим у нас дорога». У Швейцарії таких пісень не було, але дорогу завжди звільняли літнім людям, як в нас — сидячі місця у міському транспорті.

Професор написав у мерію Лейкербада листа про те, що сама бюрократична атмосфера церемонії вступу до шлюбу може травматично вплинути на його пацієнтів, і тому свідоцтво про шлюб у мерії заповнювали in absentia. Проте той факт, що за молодят, які вступали у шлюб, розписались їхні рідні брат і сестра, лише порадував мера, який прийшов у зал церемоній, щоб потиснути нам руки і у нашій особі привітати молодят. Кілька разів під час своєї недовгої промови він забував про те, що це не ми одружуємося. Перекладач Наталя виправляла його, і він, миттєво виправляючись, продовжував.

Але головне свято розпочалося увечері, о шостій. У ресторані «Шато д’О». Це був справжній «Водяний палац».

Нас підвезли мікроавтобусом з логотипом лікарні — знак уваги від головного лікаря, який також обіцяв підійти привітати молодят, але трішки пізніше. На нього очікувала ще одна вечірня консультація.

У просторому холі ресторану поміж картин висів маленький плакатик із фотоапаратом, перекресленим червоною лінією. Моя маленька «Мінолта», що знаходилася в кишені піджака, здається, злякано затамувала подих. I я її погладив, заспокоїв. «Ні, я не віддам тебе до камери схову!» — прошепотів я подумки, спостерігаючи, як літнє подружжя передавало гардеробнику кофр з відеокамерою.

Потім метрдотель провів нас до кабінок для переодягання. Дмитро і Валя зайшли до однієї, а ми зі Світланою — до іншої. Тут вже лежали охайно складені рушники і білосніжні простирадла.

Світлана відвернулася і, абсолютно спокійно та швидко скинула свій одяг. Елегантно обмоталась простирадлом. Озирнулась. Я стояв усе ще одягнений, зачарований красою її тіла. Її погляд поквапив мене.

Наш проводир, серйозний вираз обличчя якого аж ніяк не пов’язувався з його вбранням, ожив, знову побачивши нас чотирьох. Повів далі. Першими за ним ішли Дмитро й Валя, потім ми зі Світланою. Повітря було просякнуте приємною вологістю. Тиша також, здавалося, була просякнута цією вологою й тому звучала урочисто, немов усі затамували подих. Тиша так само урочисто звучить у церкві. Можливо, саме тому мені раптом видалося, що це не метрдотель йде попереду нашої скромної процесії, а священик, який веде молодих до вівтаря.

Під ногами заплюскотіла вода. Кроки по воді додали урочистості і якоїсь біблійності атмосфері. Я вже нічому не дивувався. Ні тому, що наш «священик» був одягнений у фрак та, якщо можна так сказати, у фрачні плавки. Ні тому, що мармур підлоги з кожним кроком дедалі глибше занурювався під воду.

Перед нами з’явилася ресторанна зала, де стильні пластикові крісла стояли навколо мармурових столів та підлога була вкрита водою. Вона була вкрита водою по коліна, але коли ми всілися навколо столу, вода виявилася набагато ближче.

Ще вдень, після візиту до мерії, я відпустив перекладача Наталю, але без зв’язку зі «швейцарським світом» ми не залишилися. Світлана розмовляла англійською. Вона переклала слова нашого «священика», який пояснив, де можна пірнути та додав, що після дев’ятої години вечора за столиком можна сидіти повністю роздягнутими.

Офіціант з’явився у такому ж самому незвичному воднофрачному вбранні. За собою він тяг плавучий кораблик-піднос з пляшкою шампанського у срібному відерці й блюдом з мініатюрними бутербродиками.

— Гірко! — вигукнув я, але голос мій відразу ж всмоктався вологим повітрям.

Дмитро й Валя поцілувалися. Ми зі Світланою перезирнулися. Наші брат і сестра випромінювали щастя. Воно поривалося назовні крізь їхні погляди, крізь їхні посмішки. Здавалося, що здоровим людям ніколи не буває так добре. Принаймні, саме це я подумав, дивлячись на Дмитра й Валю.

— Тут можна кричати — однаково ніхто не почує, — сказав я Дмитрові.

Він розсміявся. Потім крикнув, обернувшись до своєї нареченої: «Я тебе кохаю!»

Я озирнувся на всі боки. У ресторані поки що сиділи лише дві літні пари, але вони, здавалося, не почули Дмитрів крик.

— Я тебе кохаю, — прошепотів я, дивлячись на Світлану.

— Що? Я не розчула! — Вона нахилилася до мене. — Що ти кажеш?

— Гірко! — повторив я голосніше.

— Гірко! — підтримала вона мене.

Потім, після дев’ятої години, ми скинули простирадла й купалися голяка у глибокому місці ресторанної зали, там, де замість столиків стояла у воді барна стійка.

Дмитро і Валя замкнулись одне у одному. На нас вони не зважали. Вони бешкетували у воді, пірнали.

Ми поводилися стриманіше, хоча мій погляд постійно опинявся на прекрасних «яблучних» грудях Світлани.

Пили тільки шампанське. Близько одинадцятої я тихцем приніс свою «Мінолту», і літня жінка з сусіднього столика клацнула нас на моє прохання. Весільне фото на згадку. Четверо дорослих, щасливих, голих, стоячих по коліна в кислій мінеральній воді. Весілля на швейцарський лад з українським акцентом.

Після вечері мені стало трішки сумно. Я раптом зрозумів, що Валя також має тіло ідеальної краси й такі ж самі «яблучні» груди, як і її сестра. Я позаздрив Дмитрові, в якого попереду — шлюбна ніч у розкішному номері п’ятизіркового готелю. А ми зі Світланою будемо ночувати через стіну поверхом нижче.

Мої сумні передчуття не справдилися. Світлана пустила мене до себе, і шлюбна ніч роздвоїлася, вона дісталася нам усім. «У цій мінеральній воді багато заліза», — говорив головний лікар лікарні про ресторан. Я злизував зі Світланиного тіла кислувате, розчинене у воді залізо. Гладив її, пестив її груди, пружні, як гумовий м’ячик мого дитинства. Я був щасливий.

Лише вранці під час сніданку згадав, що професор так і не прийшов на нашу весільну вечерю.

50

Київ. 23 лютого 1985 року.

— Ти був у армії? — запитує мене Давид Ісаакович з-під столу.

Там у нього їстівні запаси, і він, нахилившись, намагається щось дістати. Шелестить поліетиленова скатерка. Нарешті він вибирається та піднімає над столом кульок з картоплею.

— То був чи ні? — знову запитує він і тепер дивиться мені прямо у вічі. А я дивлюся на його горбатий ніс.

— Був, — киваю я. — Два роки батьківщині віддав.

— Значить, не тільки моє свято! — На обличчі старого посмішка. — А я в сорок п’ятому прапор перемоги почепив!

З кулька на стіл викочуються п’ять картоплин.

— Вони замерзлі, але на пюре підуть. У мене є ще дещо! — Погляд Давида Ісааковича переходить на пляшку принесеного