Читати книгу - "Майдан. Жінка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Через півроку вона вирішила повернутися в Івето. Оселилася в студії в бельетажі, передбаченому для людей похилого віку, ближче до центру. Вона була щаслива знову відчути себе незалежною, знову бачитися зі своєю сестрою, останньою, що залишилася жива з усіх, зі старими клієнтами, із племінницями, які вже вийшли заміж і які запрошували її на свята та причастя. Вона брала книжки в міській бібліотеці, їздила до Лурда у жовтні, примкнувши до єпархіального паломництва. Але мало-помалу вона поверталася до того життя, коли не маєш певного заняття і з’являється роздратування від того, що серед сусідів самі лише старі люди (вона відмовлялася бути членом «клубу третього віку»), і, без сумніву, її таємна незадоволеність у глибині душі: люди цього міста, де вона прожила п’ятдесят років, напевно, єдині, які мали стати свідками успіхів її дочки та зятя, ніколи не побачать цього на власні очі.
Студія була останнім житлом, де вона мешкала. Трохи темна кімната, кухня, що виходить у садок, кріплення для ліжка та нічного столика, ванна кімната, домофон для зв’язку з воротарем будинку. Це був замкнутий простір, у якому всі дії доводилося скорочувати, там нічим було зайнятися, крім як посидіти, подивитися телевізор, чекаючи вечері. Щораз, коли я її відвідувала, вона повторювала, дивлячись на всі боки: «Мені ні на що скаржитися». Мені здавалося, що вона ще занадто молода, щоб жити так.
Ми снідали, сидячи одна проти одної. Спочатку нам було так багато про що поговорити, про здоров’я, про навчання хлопців, про нові магазини, про канікули, що ми переривали одна одну на півслові, і, розповівши всі новини дуже швидко, змовкали. За звичкою вона намагалася відновити розмову, «як я казала…». Одного разу я подумала, що «ця студія — перше місце із самого мого народження, де моя мати мешкає без мене». Перед моїм від’їздом вона витягла якісь папери, зміст яких вона просила їй пояснити, вона скрізь збирала поради по догляду за собою та веденню господарства, які вона відкладала для мене.
Замість того щоб провідувати її в студії, я віддавала перевагу тому, аби вона приїздила до нас: мені здавалося, що їй простіше провести два тижні у нашому комфортному житті, ніж мені прожити три години її життя, де більше нічого не відбувалося. Варто було її тільки запросити, вона відразу ж приїздила. Ми залишили котеджне містечко та оселилися в селищі поруч із новим містом. Їй подобалося це місце. Вона з’являлася на пероні вокзалу часто в червоному костюмі, зі своєю валізою, яку ніколи не дозволяла мені нести. Ледь приїхавши, вона відразу ж бралася за прополювання квітників. Улітку, у Ньєвре, де відпочивала з нами цілий місяць, вона сама йшла блукати стежками і поверталася з подряпаними ногами, але з купою ожини. Вона ніколи не казала: «я занадто стара», щоб іти рибалити із хлопцями, на ярмарок у Трон, пізно лягати і т. ін.
Увечері в грудні 79-го, ближче до пів на сьому, її збила машина на вулиці Національ, 15, де загорілося червоне світло на переході, по якому вона йшла. (Як писали в місцевій газеті, вочевидь автомобіліст не мав шансів, «видимість була поганою через краплі дощу», і «машини, що рухалися назустріч, засліплювали водія, за таких умов автомобіліст не міг бачити сімдесятирічну жінку».) У неї була розбита нога, і вона дістала черепно-мозкову травму. Вона була непритомною протягом тижня. Хірург сказав, що завдяки її сильній статурі є надії на видужання. Вона билася в нестямі, спробували прив’язати її до крапельниці і підняти її ногу в гіпсі. Вона кричала, волала до своєї сестри, що вмерла двадцять років тому, закликаючи її бути обережною, машина їде на неї. Я дивилася на її голі плечі, її тіло, я вперше бачила її безпомічною, змучену болем. Мені здавалося, що я стою перед молодою жінкою, що народжує мене в муках, уночі, під час війни. Я раптом усвідомила, що вона могла загинути.
Вона одужувала, почала ходити. Вона хотіла виграти процес проти водія тієї машини і піддавалася всім необхідним медичним експертизам з явною безсоромністю. Їй казали, що в неї є шанс виграти процес. За звичкою вона йшла до кінця і пишалася цим, начебто це не вона була перешкодою для машини, а машина, що вискочила на неї.
Вона помінялася. Завчасно сідала за стіл, об одинадцятій годині ранку та у пів на сьому вечора. Вона читала тільки «Франс-Діманш» і романи у фотографіях, які їй передала молода жінка, клієнтка (вона ховала романи в буфеті, коли я приходила її відвідувати). Вона вмикала телевізор із самого ранку — передачі не транслювалися, звучала тільки музика та світилася тест-таблиця на екрані, — вона залишала його ввімкненим на цілий день, дивилася його зовсім небагато і засинала перед екраном вечорами. Вона легко дратувалася, — постійно повторювала «це мені не подобається», — з незначного приводу, то в неї блузка не прасувалася, то хліб подорожчав на десять сантимів. Її стали дратувати циркуляри пенсійної каси, проспекти, що сповіщали її про виграш, «але я нічого не замовляла!». Коли вона згадувала Аннесі, прогулянки з дітьми в старих кварталах, лебедів на озері, вона була готова розплакатися. Її листи стали короткими та нечастими. У студії з’явивсь якийсь сморід.
З нею почали траплятися непорозуміння. Вона стояла на пероні й чекала поїзда, який уже пішов. Як тільки вона збиралася піти за покупками, виявлялося, що всі магазини вже зачинені. Її ключі постійно губилися. Громадські організації посилали їй товар, який вона не замовляла. Вона стала агресивною стосовно родини з Івето, обвинувачуючи їх у надмірній допитливості про її гроші, вона не бажала більше їх відвідувати. Одного разу вона сказала мені по телефону: «Мені набридло жити самотньо в цьому борделі». Здавалося, вона чинила опір таким поганим ознакам.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майдан. Жінка», після закриття браузера.