Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Крім того, ми завше приносили з собою знімки, зроблені з нагоди попереднього походу в кіно, тож мали змогу порівняти їх із свіжими; а там, де трапляється нагода щось порівняти, маєш право замовити і другий, і третій, і четвертий кухоль пива — щоб було веселіше або, як кажуть на Райні, для настрою.

І все ж таки було б хибно стверджувати, нібито за допомогою паспортного знімка засмучена людина може обернути свій смуток, на щось безпредметне, бо справжній смуток уже сам собою безпредметний, принаймні мій, та й Клепів також, н£ можна було пояснити нічим, і саме своєю майже розкуто-веселою безпредметністю він засвідчував власну силу, якої не могло похитнути ніщо. І коли й була змога якось поладнати з нашим смутком, то тілько за допомогою фотокарточок, позаяк на тих серійно виготовлених моментальних знімках ми бачили себе хоч і не вельми виразно, зате — і це було важливіше — пасивними й нейтралізованими. Ми могли поводитися з собою як завгодно і при цьому пити пиво, люто накидатися на кров'янку, підігрівати настрій і жирувати. Ми свої знімки перегинали, згортали й розрізали ножицями, що їх саме для цього завжди приносили з собою. Ми складали портрети давніші й нові, робили себе одноокими, триокими, замість вух приставляли собі носи, розмовляли або мовчали правим вухом і замінювали підборіддя лобом. Такі монтажі кожен робив не лише з власним зображенням; Клеп позичав окремі деталі в мене, я брав щось характерне в нього. У нас виходили нові і, як ми сподівалися, щасливіші створіння. Час від часу ми кому-небуть дарували свої знімки.

Ми (я кажу тут лише про себе й Клепа, а змонтовані фізіономії в цю справу не вплутую) взяли собі за звичку щоразу, коли приходили до тієї пивнички — а вона бачила нас не рідше, ніж один раз на тиждень, — дарувати кельнерові, якого ми називали Руді, фотокартку. І той тип, Руді, який нібито сподобився дванадцятерох власних дітей, а ще вісьмох опікав, умів зглянутися над нами й, маючи вже добрий десяток знімків у профіль і ще більше — анфас, щоразу, коли ми після довгих обговорень і скрупульозних відборів передавали йому знімок, робив на обличчі співчутливу міну й дякував.

Кельнерці за шинквасом і отій рудій, як лисиця, дівці з лотком сиґарет на шиї Оскар жодної фотокартки не подарував: жінкам не можна дарувати фотокарток, бо вони можуть тільки наробити з ними зла. А ось Клеп — загалом він повертавсь, як ведмідь за горобцями, одначе йому, було, і їсти не давай, аби лиш перед жінками похизуватись, і такий уже товариський з ними, що аж голову втрачає, — той одного дня, нічого мені не сказавши, мабуть, таки подарував тій сигаретниці свою фотокартку, бо потім заручився з тим жовторотим нахабеням, а згодом і одружився, щоб забрати фотокартку назад.

Та це я вже забіг наперед і присвятив надто багато слів останнім сторінкам фотоальбому. Ті безглузді моментальні знімки на таке не заслуговують, а якщо й заслуговують, то лише для порівняння — щоб дати вам зрозуміти, яким великим і недосяжним, ба навіть високохудожнім ще й нині постає в мене перед очима портрет мого діда Коляйчека на першій сторінці альбому.

Низенький і товстенький, стоїть він біля столика на точених ніжках. На жаль, сфотографувався він не як палій, а як член добровільної пожежної дружини Бранка. Тобто без отих густих вусів. Проте добре підігнана пожежна форма з медаллю за порятунок і пожежним шоломом, завдяки якому столик обертається на вівтар, майже замінюють густі палієві вуса. Якого ж поважного вигляду він уміє прибрати — так наче вже знає про всі біди й страждання нового сторіччя! Той іще гордий, попри весь його трагізм, погляд був за часів другої імперії, схоже, досить звичний і популярний, адже ми бачимо його і в Ґреґора Коляйчека, отого п'яниці з порохівні, який на знімку має, однак, доволі тверезий вигляд. Ще більшу містику — адже знімок зроблено в Ченстоховій — навіює постать Вінцента Бронського з освяченою свічкою в руці. Фото молоденького й худенького Яна Бронського — це свідчення свідомо-меланхолійного змужніння, свідчення, що його досягнуто засобами фотографії раннього періоду в її розвитку.

Тодішнім жінкам такий погляд, незважаючи на відповідну позу, вдавався рідше. Навіть моя бабця Ана, яка все ж таки була, бачить Бог, жінка ще та, на знімках, зроблених перед Першою світовою війною, пишається з дурненькою, неприродною усмішкою на вустах, і, дивлячись на неї, навіть не здогадаєшся, який притулок можна знайти під чотирма її широченними, накинутими одна поверх одної, такими мовчазними спідницями.

Усміхалися вони перед фотографом, що, пританцьовуючи під своєю чорною хусткою, клацав затвором, ще й у воєнні роки. На цупкому картонному аркуші завбільшки як дві поштові листівки я маю відразу двадцятьох трьох сестер-жалібниць зільбергамерського шпиталю, серед них — і моя матуся, помічниця сестри-жалібниці, і всі вони збилися довкола капітана медичної служби, постать якого обіцяє опору й підтримку. Трохи невимушеніше тримаються шпитальні дами в професійно поставленій сцені якогось костюмованого балу, де беруть участь і воїни, що вже майже одужали. Матуся зухвало примружила око й випнула губки так, наче зібралася когось поцілувати, і це, попри її янгольські крильця та коси зі срібного дощику, ніби промовляє: янголи теж мають стать. Мацерат, що стоїть перед нею навколішках, вибрав костюм, який залюбки носив би щодня: в білому кухарському фартусі й накрохмаленому ковпаку він розмахує ополоником. Зате в мундирі й при Залізному Хресті другого класу він, як і Коляйчеки та обидва Бронські, дивиться, навпаки, усвідомлено-трагічно просто перед себе й у цьому на всіх знімках перевершує жінок.

Після війни обличчя в людей стали інакші. У чоловіків такий вигляд, наче їх посписували з судна на берег, і тепер уже жінки краще вміють уписатися в кадр, це в них є підстави мати поважний вигляд, це вони, навіть коли всміхаються, не хочуть приховувати замальований біль, що його довелося пізнати. Вона була їм до лиця, ота журба жінок двадцятих років. Хіба ж вони, ті, що на знімках сидять, стоять чи напівлежать із приліпленими до скронь кренделиками чорних кіс, не знайдуть гармонії між святобливістю і продажністю ?

Фото моєї двадцятитрирічної матусі — його зроблено, мабуть, незадовго до її вагітности — показує нам молоду жінку, яка ледь схилила набік круглу голівку правильної форми на гладенькій м'ясистій шиї й дивиться, однак, просто в очі тому, хто розглядає знімок; її чуттєві риси лише трохи пом'якшує вже