Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

— Та певно… — тим самим тоном відказав Матьє. — В ньому є якась пиха, якщо ви саме це маєте на оці.

— Звичайно, — посміхнулася Івіш.

— Чому ви кажете «звичайно»?

— Бо я була певна, що ви назвете це пихою.

Матьє м'яко сказав:

— Мені не хотілося сказати про нього нічого поганого. Просто я не люблю гордовитих людей.

Запала довга мовчанка. Потім Івіш із дурнуватим замкненим виглядом промовила:

— Французи не люблять шляхетного.

Івіш завжди охоче розбалакувала про французький темперамент, коли гнівалася, і неодмінно на її обличчі проступав оцей дурнуватий вираз. І добрішим голосом докинула:

— Втім, я розумію це. Зовні воно видається перебільшеним.

Матьє не відповів: батько Івіш був із дворян. Якби не революція 1917 року, то Івіш виховувалася б у Москві, в пансіонаті для шляхетних дівчат; вона була б при дворі, вийшла б за якого-небудь високого й породистого кавалерґарда з вузьким чолом і мертвим поглядом. Пан Серґін тепер тримав механічний тартак в Лаоні. А Івіш мешкала в Парижі й гуляла містом із Матьє, французьким буржуа, що не любив дворян.

— Це він… покинув усе й поїхав? — раптом запитала Івіш.

— Так, — з готовністю відказав Матьє, — хочете, розкажу, як це все було?

— Здається, я знаю: в нього була дружина, діти, еге ж?

— Так, він працював у банку. А в неділю вирушав за місто з мольбертом і фарбами. Таких називають недільними художниками.

— Недільними художниками?

— Атож. Наприпочатку він таким і був, себто просто був любителем, що квецяє фарбами на полотні, як ото дехто ловить рибу на вудочку. Він робив це трохи задля розривки, адже пейзажі малюють за містом і при цьому дихають чистим повітрям.

— Вам смішно, що він починав як недільний художник? — непокоячись, запитав Матьє.

— Я думала про інше.

— Про що ж?

— Мені подумалося, чи були коли-небудь недільні письменники. Недільні письменники: дрібні буржуа, котрі щороку пишуть одну новелу або п'ять-шість віршів, аби трохи внести духовности в своє життя. Задля розривки.

Матьє здригнувся.

— Ви хочте сказати, що я один із них? — жартівливим тоном поспитався він. — Таж бачите, до чого це призводить. Одної пречудової днини раптом надумаюся та й подамся на Таїті.

Івіш обернулася і глянула йому просто в обличчя. Вона була стурбована й немов би злякалася: її, мабуть, і саму вразила власна зухвалість.

— Мене це здивувало б, — сказала вона ледве чутним голосом.

— А чому б ні? — сказав Матьє. — Може, й не на Таїті, а в Нью-Йорк. Мені хотілося б поїхати до Америки.

Івіш знервовано перебирала коси.

— Авжеж, — мовила вона, — у відрядження… разом з іншими викладачами.

Матьє мовчки дивився на неї, а вона провадила:

— Може, я й помиляюся… Мені легше уявити, як ви читаєте лекцію американським студентам в якомусь університеті, ніж побачити вас на палубі корабля серед натовпу еміґрантів. Мабуть, тому що ви француз.

— Гадаєте, мені потрібна каюта люкс? — зашарівшись, поспитався він.

— Та ні, — коротко відказала Івіш, — другого класу.

Він із зусиллям ковтнув слину… «Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита».

— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.

Івіш вибухнула іронічним сміхом.

— Що, неправда? — поспитав Матьє.

— Ну… якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини…

— Та й що?

— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього… пропащий вигляд.

Матьє уявив собі тяжке обличчя з величезним підборіддям. Ґоґен утратив людську гідність, він погодився з цією утратою.

— Знаю, — сказав Матьє. — Це те величезне полотно в самісінькому центрі зали? На той час він був невиліковно хворий.

Івіш зневажливо посміхнулася.

— Я маю на увазі малесеньке полотно, де він ще молодий: у нього там такий вигляд, ніби він здатний на все.

Вона дивилася в порожнечу з трохи розгубленим виглядом, і Матьє вдруге відчув напад ревнощів.

— Якщо я вірно вас зрозумів, то ви не вважаєте мене пропащою людиною?

— О, звичайно ж, ні! — відказала Івіш.

— Не розумію, однак, в чому тут перевага, — сказав він, — чи, може, не розумію, що ви хотіли сказати.

— Гаразд, менше з тим.

— Ну, добре, нехай. Ви ввесь час кидаєте мені якісь докори у вигляді натяків, а потім відмовляєтеся пояснити, що ж мали на увазі, знаєте, це дуже зручно.

— Нікому я не докоряю, — байдуже сказала вона.

Матьє зупинився і глянув на неї, Івіш теж зупинилася із кислим виглядом. Вона переступала з ноги на ногу й уникала дивитися на нього.

— Івіш! Зараз же скажіть мені, що мали ви на увазі.

— Ви про що? — здивовано запитала вона.

— Про цю «пропащу людину».

— Ми знову про це будемо говорити?

— Хай це по-дурному, — сказав Матьє, — та я хочу знати, що ви вкладаєте в ці слова.

Івіш знову почала перебирати коси: вона сама себе не тямила.

— Та нічого я в них не вкладала, просто ці слова спали мені на думку.

Вона затнулася, вигляд у неї був такий, наче вона підшукує слова. Деколи вона вже розтуляла було рота, й Матьє здавалося, що вона заговорить, та вона мовчала. Потім озвалася:

— Мені начхати, така людина чи якась інша.

Івіш намотала пасмо своїх кіс на пальця і смикнула, немов би хотіла вирвати. Аж раптом хутко докинула, втупившись у носаки своїх черевичків:

— Ви влаштувалися у житті й не поступитеся цим ні за які гроші.

— Он воно що! — вигукнув Матьє. — І що ж ви про це знаєте?

— Таке в мене враження: ваше життя остаточно визначилося, й ваші ідеї теж. Ви простягаєте руку до речей, якщо вважаєте, що вони у вашому засягу, та з місця не зрушите, щоб їх узяти.

— Що ви про це знаєте? — повторив Матьє. На інше він не спромігся: вважав, що вона має рацію.

— Як на мене, — втомлено сказала Івіш, — як на мене, то ви нічим не хочете ризикувати, для цього ви надто розумні. — І облудно додала: — Та відтоді, як ви сказали мені, що ви інший…

Матьє раптом подумав про Марсель, і йому зробилося соромно.

— Ні, — тихо промовив він, — я такий, як ви й думаєте.

— Так отож! — переможно вигукнула вона.

— Ви… ви вважаєте, що це можна тільки зневажати?

— Навпаки, — поблажливо мовила Івіш, — мені здається, так