Читати книгу - "Колекціонер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я відповів:
— Ні, це не тому.
Ми пішли назад до зали.
— А чому ж?
— Якби ти втекла зараз, то могла б сказати, що я тримав тебе в полоні. А якщо я відвезу тебе додому, я можу сказати, що тебе відпустив. Я розумію, це дурниці.
Звичайно, я дещо зіграв. То була дуже складна ситуація.
Ну, вона поглянула на мене, а тоді запропонувала:
— Давай поговоримо. Сідай тут, поряд.
Я підійшов і сів.
— Що ти будеш робити, коли я піду?
— Я ще про це не думав, — відповів я.
— Ти бажатимеш і далі мене бачити?
— Звичайно.
— Ти точно збираєшся переїхати до Лондона? Ми зробимо з тебе якусь таку сучасну людину. Когось такого, з ким цікаво поговорити.
— Ти мене соромитимешся перед усіма своїми друзями.
Це все було нереально. Я знав, що вона, як і я, тільки вдає. У мене заболіла голова. Усе йшло не так.
— У мене багато друзів. Знаєш чому? Бо я їх ніколи не соромлюсь. Усілякі там є. Ти загалом не найхимерніша людина. Один є геть аморальний. Але він чудовий художник, і за це ми все йому прощаємо. І йому не соромно. І тобі так треба — не соромитися себе. Я тобі допоможу. Якщо спробувати, буде легко.
Здається, настав той самий час. У кожному разі, уже не було часу чекати.
— Будь ласка, вийди за мене заміж, — сказав я. У мене вже була напоготові обручка в кишені.
Запала тиша.
— Усе, що я маю, — твоє, — додав я.
— Шлюб означає кохання, — промовила вона.
— Я нічого особливого не чекаю. Я не очікую, щоб ти робила щось таке, чого не хочеш. Можеш ходити куди хочеш, учитись і таке інше. Я ні про що не проситиму, крім того, щоб ти назвалася моєю дружиною і жила в моєму домі.
Вона сиділа й дивилася на килим.
— У тебе може бути власна спальня, можеш її замикати на ніч, — продовжував я.
— Але ж це жахливо. Це не по-людськи! Ми ніколи не зрозуміємо одне одного. У нас зовсім різні душі.
— Але і в мене є душа, — сказав я.
— Я оцінюю речі за тим, красиві вони чи некрасиві. Чи ти не розумієш? Не хороші вони чи погані. Просто красиві чи некрасиві. Я розумію, що багато милих і гарних речей некрасиві, а багато нехороших — красиві.
— Ти граєш словами.
Вона тільки зміряла мене поглядом, а тоді всміхнулась і стала біля каміна, дійсно прекрасна. Але вся така далека. Вища.
— Мабуть, ти закохана в Пірса Броутона, — припустив я. Мені хотілося якось її струснути. Вона справді здивувалася.
— Звідки ти про нього знаєш?
Я відповів, що прочитав у газеті.
— Там було сказано, що ви неофіційно заручені, — додав я.
І одразу побачив, що це неправда. Вона тільки розсміялася:
— Оце вже за кого точно не вийшла б. Краще вже пішла б заміж за тебе.
— А чому ж ні?
— Бо не можу взяти шлюб із людиною, щодо якої не почуваю, що в усьому їй належу. Мій дух має бути її духом, моє серце — її серцем, моє тіло — її тілом. І я так само маю відчувати, що вона мені належить.
— Я належу тобі.
— Та ні ж бо! Належати — це двобічна справа. Один щось дарує, а другий приймає дарунок. Ти мені не належиш, бо я не можу тебе прийняти. Я не можу дати тобі нічого натомість.
— Мені багато й не треба.
— Та я знаю. Тобі потрібне тільки те, що я даю в кожному разі: як я виглядаю, розмовляю, рухаюсь. Але я — також і інші речі. Я можу дарувати й інше. А тобі я цього дати не можу, бо тебе не кохаю.
Я запитав:
— Це все змінює, чи не так?
Я встав, моє серце калатало. Вона одразу здогадалася, що в мене на думці, я з її обличчя це зрозумів, але вона вдала, що не розуміє.
— Що ти хочеш сказати?
— Ти сама розумієш, — відповів я.
— Я вийду за тебе заміж. Вийду за тебе, коли захочеш.
— Ха-ха-ха, — відгукнувся я.
— Ти хіба не цього від мене хотів?
— Мабуть, ти думаєш, я не знаю, що тобі не потрібні свідки і таке інше.
— Що?
— Я тобі не вірю ні на гріш.
Вона подивилася на мене так, що мені аж стало погано. Ніби я взагалі не людина. Не насмішкувато. Просто немовби я був узагалі з глибин космосу. Майже зачаровано.
— Ти думаєш, я не бачу наскрізь твої штучки, — сказав я.
Вона просто промовила:
— Фердинанде! — наче благала. Ще один її акторський хід.
— Ніяких «Фердинанде»! — озвався я.
— Ти обіцяв. Ти не можеш порушити обіцянку.
— Я можу все, що хочу.
— Але я не знаю, чого ти від мене хочеш. Як же я можу довести тобі, що я твій друг, якщо ти мені не даєш такої можливості?
— Замовкни!
І тут вона почала. Я знав, що до цього дійде. Я був до цього готовий, але до звуку машини надворі я готовий не був. Щойно авто наблизилося, вона потяглася ногою до каміна, немовби погрітися, але раптом підчепила й викотила на килим палаючу колоду, і тут же закричала й побігла до вікна, але, побачивши, що віконниці на замку, — до дверей. Та я її наздогнав. Я не взяв той хлороформ, що був у шухляді, бо мав діяти швидко. Вона розвернулась і почала люто дряпатись, я не мав настрою дуже церемонитись, я збив її руки вниз і заткнув рукою рота. Вона виривалася, кусалася, билася, але тієї миті я був у паніці. Я обхопив її навколо плечей і потяг до того комода, де стояла анестезія. Вона побачила, що це, намагалася вивернутися, мотала головою туди-сюди, але я витяг просочений тампон і дав їй подихати. Звичайно, я весь час прислухався. І стежив за колодою, вона дуже диміла, кімната була повна диму. І ось, коли вона вже стала сумирна, я відпустив її і погасив вогонь водою з вази. Я мав діяти дуже швидко, я вирішив знести її вниз, коли матиму час, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер», після закриття браузера.