Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

що людина насамперед потребує рівноваги або ж, як це називають у біології, «гомеостазу», тобто відносно сталого стану. Насправді людина потребує не «відносно сталого стану», а радше прагнень й боротьби за якусь мету, гідну її. Людині потрібне не зняття напруги за будь-яку ціну, а усвідомлення потенційного сенсу. Людина потребує не гомеостазу, а так званої «ноодинаміки», тобто духовної рушійної сили в полярному полі напруги, де один полюс — це сенс, який треба наповнити, а другий — це людина, яка здійснює це. Не варто вважати, що це стосується лише нормальних станів; коли йдеться про невротичні особистості, це твердження справедливе навіть більше. Якщо архітектор хоче зміцнити хитку арку, то збільшує навантаження на неї, щоб міцніше з’єднати частини конструкції. Якщо терапевт бажає зміцнити душевне здоров’я пацієнта, він не повинен боятися збільшити навантаження, переорієнтовуючи людину в пошуках життєвого сенсу.

Після демонстрації позитивного впливу орієнтації на сенс існування я розгляну шкідливий вплив почуття, на яке нині нарікають чимало пацієнтів, а саме — почуття суцільної й граничної безглуздості їхнього життя. Їм бракує усвідомлення сенсу, заради якого варто жити. Їх переслідує досвід внутрішньої порожнечі, пустки в собі; вони опинилися в ситуації, яку я назвав «екзистенційним вакуумом».

Екзистенційний вакуум

Екзистенційний вакуум — це широко розповсюджений феномен ХХ століття. Це зрозуміло; це наслідок подвійної втрати, якої зазнала людина, відколи стала по-справжньому людським створінням. На початку власної історії людина втратила деякі з основних тваринних інстинктів, які визначають поведінку тварини та оберігають її. Така охорона, як Рай, назавжди втрачена для нас; людина повинна здійснювати вибір. Окрім цього, людина зазнала іншої втрати у більш ранньому розвитку, оскільки традиції, які скеровували її поведінку, зараз швидко занепадають. Жоден інстинкт не підказує їй, що робити, і жодна традиція не каже їй, як вчинити; іноді людина навіть не знає, що хоче робити. Натомість вона або хоче робити те, що роблять інші (конформізм), або робить те, що хочуть від неї інші (тоталітаризм).

Нещодавнє статистичне опитування показало, що 25 % європейських студентів більшою чи меншою мірою відчувають екзистенційний вакуум. Серед американських студентів їх виявилося не 25, а 60 %.

Екзистенційний вакуум виявляє себе головним чином станом нудьги. Зараз ми можемо зрозуміти Шопенгауера, який казав, що людство вочевидь приречене балансувати між двома крайнощами — злиднями і нудьгою. Дійсно, нудьга завдає психіатрам більше проблем, аніж злидні. І ці проблеми набувають вирішального значення, позаяк прогрес автоматизації, імовірно, призведе до збільшення вільного часу середньостатистичного працівника. Шкода, що більшість із них не знатимуть, як згаяти цей вивільнений час.

Розгляньмо, наприклад, «недільні неврози», різновид депресії, який непокоїть людей, свідомих беззмістовності власного життя, наприкінці метушливого тижня, занурюючи їх у внутрішню порожнечу. Причину аж ніяк не поодиноких випадків самогубств можна простежити до цього екзистенційного вакууму. Такі розповсюджені явища, як депресії, агресія та наркотична залежність, неможливо зрозуміти, поки ми не визнаємо їхнім підґрунтям екзистенційний вакуум. Це також стосується кризи пенсіонерів і людей, що старіють.

Більш за те, екзистенційний вакуум може ховатися за різноманітними масками й личинами. Іноді фрустрована воля до сенсу опосередковано компенсується волею до влади, включно з найбільш примітивною її формою — волею до грошей. У інших випадках місце фрустрованої волі до сенсу посідає воля до насолоди. Саме тому екзистенційна фрустрація часто завершується сексуальною компенсацією. У таких випадках ми спостерігаємо, як сексуальне лібідо починає вирувати в екзистенційному вакуумі.

Аналогічно — з неврозами. Існують певні різновиди механізмів зворотного зв’язку і формацій порочного кола, про які я розповім пізніше. Можна знову й знов спостерігати, як ця симптоматика вторгається в екзистенційний вакуум і розквітає в ньому. Коли йдеться про таких пацієнтів, те, з чим ми маємо справу, — не ноогенні неврози. Проте ми ніколи не досягнемо успіху в лікуванні пацієнта в такому стані, якщо не доповнимо психотерапевтичне лікування логотерапією. Заповнюючи екзистенційний вакуум, пацієнт уникне можливих рецидивів у майбутньому. Таким чином логотерапія показана не тільки в ноогенних випадках, як було зазначено вище, але також у психогенних випадках, а інколи навіть у випадках соматогенних (псевдо-) неврозів. У цьому світлі виправдане зауваження, якось зроблене Маґдою Б. Арнольд[15]: «Кожна терапія повинна певним чином, навіть у певних обмеженнях, бути також логотерапією».

Тепер розгляньмо, що можна зробити, якщо пацієнт питає нас, у чому полягає сенс його буття.

Сенс життя

Сумніваюся, що лікар може відповісти на це запитання загальним визначенням. Тому що сенс життя є різним для кожної людини, щодня й щогодини. Отож, ідеться не про сенс життя загалом, але радше про специфічний сенс життя людини в певний момент. Ставити запитання узагальнено — це все одно, що запитати чемпіона з шахів: «Скажіть мені, маестро, який найкращий хід у світі?» Не існує чогось такого, як найкращий або просто хороший хід поза конкретною ситуацією у грі й особистістю супротивника. Те саме стосується людського існування. Не варто шукати абстрактного сенсу життя. Кожен із нас має власне специфічне покликання або життєву місію, призначення для виконання конкретного завдання. Людину не можна ані замінити, ані повторити її життя. Отже, завдання кожної істоти є унікальним, як і її специфічна можливість його виконати.

Оскільки кожна ситуація в житті є викликом людині і ставить перед нею проблеми для вирішення, питання сенсу життя можна повернути у зворотному напрямку. Урешті людина не повинна запитувати, що є сенсом її життя, але радше має погодитися, що це запитання до неї. Одне слово, кожну людину розпитує життя, і вона може відповісти життю єдиним чином — відповідаючи за власне життя. Отож, логотерапія вбачає у відповідальності саму сутність людського існування.

Сутність існування

Це підкреслення відповідальності віддзеркалене в категоричному імперативі логотерапії: «Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!» Мені здається, ніщо не стимулює почуття відповідальності у людини більше, ніж цей принцип, який дозволяє уявити, що, по-перше, теперішнє — це минуле, а по-друге, минуле ще можна змінити і виправити. Така інструкція ставить людину обличчям до скінченності життя, а також до закінченості того, що вона робить зі своїм життям і собою.

Логотерапія намагається уповні розкрити пацієнту його власну відповідальність; затим вона повинна лишити йому вибір — за що, перед чим або ким він вважає себе відповідальним. Саме тому логотерапевт порівняно з усіма іншими психотерапевтами найменш схильний нав’язувати свої оціночні судження пацієнтам, яким він ніколи не дозволить перекладати відповідальність за оцінки на лікаря.

Отже, пацієнт має право вирішувати, чи буде він сприймати своє життєве завдання як відповідальність перед суспільством або перед власним сумлінням. Однак існують люди, які не інтерпретують власне життя винятково у значенні завдання, поставленого перед ними, а