Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Інформація про перебіг конфлікту циркулювала між різними районами ― Холмщиною, Волинню, Галичиною, ― незважаючи на їхню ізольованість. Вона була одним із чинників посилення протистояння. Часто емоційно насичені, перебільшені новини про жертви на одному терені запалювали вогнище конфлікту на іншому.

Теза про те, що конфлікт на Волині значною мірою був спровокований потраплянням сюди повідомлень про антиукраїнські акції на Холмщині, поширена в українській історіографії. Часто польські історики подають її як надуману, таку, що служить виправданням. Проте підтвердження її знаходимо у багатьох документах ― як українських, так і польських. У розлогому аналітичному документі польського підпілля під назвою «Українська справа» про з’ясування причин загострення конфлікту на Волині читаємо: «Коли ми звернулися до двох найвизначніших українських діячів у Варшаві з колишньої російської імперії з проханням пояснити причини волинських подій, то вони навели приклади здійснення польською гранатóвою поліцією в Холмському повіті, за німецьким дорученням, репресії проти українських сіл за підозру у підтримці радянських диверсантів і неправильної поведінки польських сільських управителів лісової служби тощо на Волині як можливу причину подій на Волині».

Напади на українські села Холмщини продовжилися восени. Їх полегшував той факт, що українці були практично безборонні. За винятком невеликого озброєного загону самооборони, який на середину 1943 р. налічував 200 вояків, тут не було сили, здатної їх захистити. Ініціатива створення повстанських відділів, яку в той час реалізовували на Волині та Галичині, не охоплювала Холмщини. Тому напади на українські села тривали. «Дня 21 жовтня узброєна в скоростріли й кріси банда, — писав архієпископ Іларіон, — зо співом «Єще польска не згінела» напала на парафію Мірче Грубешівського повіту й спалила 196 господарств разом з живим і мертвим інвентарем, а 26 чоловік забито і 4 ранено. Знайдено там жертви з вирізаними язиками, викрученими руками, видовбаними очима і т. ін. Не помилувано навіть жінок і дітей. Напад подовжувався 4 години вночі». І це було далеко не єдине спалене українське село в той час: в українських документах згадуються також напади в жовтні на села Молодятичі, Грабовець та ін.

У листопаді 1943 р. Український допомоговий комітет у Грубешові розгорнув акцію «Зимова допомога погорільцям». В оголошенні про її початок зазначалося: «Бандитські напади в останніх місяцях багато нещасть і всякого горя нанесли українському населенню повіту. Моложів, Стірільці, Тухачі, Пасіка, Мірче, Молодятичі, Грабовець і много відокремлених випадків по різних селах нашого повіту потребують помочі. Поверх дві тисячі наших братів опинилося без даху над головою й голодні та босі з острахом вижидають зими».

1943 р. для українців Холмщини завершувався у важких умовах. «Зараз твориться щось страшного, — писав Холмсько-Підляській консисторії священик села Підгірці, — щоночі гине в страшних муках десятки безвинного населення. Від 19 грудня щоночі напади. Ніхто не роздягається і не спить по хатах». За інформацією представництва УЦК у Любліні, протягом 1942—1943 рр. «впали від злочинної польської ворожої руки числом п’ять сотень українські передовики Холмщини і Підляшшя». Найбільше загиблих — 269 — припадає на Грубешівський повіт. Ці цифри, очевидно, неповні — підраховані лише активісти українських організацій. Обліку загиблих українських селян ніхто не вів. Проте це був лише початок — наймасштабніша трагедія українців Холмщини сталася наступного, 1944 р.

Коли спалахнула Волинь

1943 р. найбільшим вогнищем польсько-української війни стала Волинь. Як і в сусідній Холмщині, основну роль у розгортанні протистояння між українцями та поляками відіграв тягар непорозумінь минулого. І так доволі високий з міжвоєнного періоду рівень взаємної нетерпимості між українцями й поляками в роки Другої світової постійно наростав. Оунівці підкреслюють різницю в ставленні до українців між тими поляками, що вже протягом багатьох поколінь мешкали на Волині, і тими, хто з’явився там в результаті колонізаційної політики Другої Речі Посполитої. Саме другі, на думку українських підпільників, провокували протистояння. «Польсько-українські відносини, — читаємо в оунівському звіті з Волині за липень 1943 р., — чим далі, то тим більше загострюються, викликаючи часті і гострі конфлікти. Підставою є великодержавні аспірації польського осадничого елементу, що осів в нас за часів існування польської держави з метою полонізації українського населення Волині, а тим самим тіснішого її зв’язання з польською державою. Для тих політиків всякі прояви українства на наших землях, почавши вже від уживання української мови, приналежності до православної релігії і т. п., є небажаними, ворожими, визвольні соборницькі змагання українського народу на Волині є для цих поляків протидержавним, з їх погляду, актом. І вони не жаліють ані сил, ні засобів для боротьби з цими змаганнями. Ці збанкрутовані політики польської «моцарствості» [22], підсилені свіжими силами з-за Буга, вже від довшого часу закладають державницькі польські організації на Волині (делеґатури «Жонду Жечи Посполітей», «Страж хлопска»). Своєю добре поставленою пропагандою ці організації розбурхують у місцевого волинського населення поляків, замешкалих віддавна на Волині і чужого всяких великодержавних польських планів, «моцарствові» апетити, настроюючи його ворожо проти українського населення, його мови, звичаїв, віри, національних і державних ідеалів і державницьких змагань».

Бійці польської самооборони села Пшебраже

Тож наслідки нерозважливої політики Другої Речі Посполитої залишалися джерелом міжнаціонального напруження на Волині вже навіть після її зникнення. Звісно, самі по собі вони навряд чи могли б вилитися в кривавий конфлікт, якби не події Другої світової війни.

Волинь — терен, надзвичайно придатний для розгортання партизанської боротьби, — привертав до себе увагу українських, польських та радянських підпільників. Відносну рівновагу між цими трьома силами протягом 1942 р. зруйнував перелом у Другій світовій війні. Активний радянський наступ потребував закріплення через послаблення німецьких тилів. Для цього на Волинь із опанованої вже на той час радянськими партизанами Білорусі відсилають спеціальні загони. Їхня поява в Північно-західній Україні примусила українських та польських підпільників активізувати зусилля зі створення збройного підпілля.

Отаман Тарас Боровець («Тарас Бульба»)

Для української сторони рівновага вичерпалася ухваленням остаточного рішення про збройний зрив на Третій конференції ОУН у лютому 1943 р. Деякі дослідники вважають, що саме ці постанови стали визначальними у проведенні антипольської акції на Волині. Проте їх аналіз не дає підстав для таких тверджень. Ставлення конференції до поляків було подвійним. З одного боку, підтверджувалися постанови Другої конференції: «На відтинку поневолених народів сучасної Європи, зокрема її сходу, змагаємо до ліквідації дрібних неістотних спорів в ім’я національних революцій, проповідуємо і організуємо спільний фронт поневолених народів для боротьби проти імперіялізмів і проти поневолення під гаслом свободи народів і людині». З іншого боку, є застереження: «Стоячи на становищі побудови національних держав всіх народів на їх етнографічних територіях, український нарід протиставляється і протиставлятиметься всім спробам народів, в сучасний момент поневолених німецьким або московським імперіалізмом, /.../ загарбати в цілості або частинно українські землі та поневолювати Україну». Жодних звернених спеціально проти поляків постанов не знаходимо. Тим паче немає якихось указівок щодо їх винищення.

Але в польській історіографії поширена теза про наявність у рішеннях Третьої конференції антипольського контексту, що загалом мало би пов’язати розгортання боротьби перших відділів УПА з початком антипольських акцій на Волині 1943 р. Головні складові цієї тези полягають ось у чому: у лютому на Третій конференції ОУН ухвалено рішення про антипольську акцію, у березні на виконання рішень конференції відбувається