Читати книгу - "Нафта"

є справжнім Карло (тобто завдяки своєму соціальному привілею), ось-ось мав здійснити власний стрибок уперед. У народі кажуть «кар’єра». Хоч насправді йдеться про дещо інше. Ніколи не слід йняти віри словам наших ворогів: у того, щоб людині реалізуватися, не існує ані моральних, ані будь-яких інших меж. Наразі цей Карло № 1 знаходив собі місце в житті, шукаючи покровителів, де міг би згодом, крок за кроком, цілковито себе реалізувати у власному житті й житті міста: ніби це було щось більше, ніж його право.

Між початками двох історій, які складають тему мого твору, неминуче існує симетрія; отож Карлова історія теж починається недалечко від його домівки, яку чоловік винаймав у кварталі, котрий за його часів вважався престижним. Маю на увазі салон пані Ф., про який, однак, завдяки частим відхиленням від теми, ми говоритимемо страшенно багато. Втім, це аж ніяк не означає, — я намагаюся уточнити, — що гармонійність, про яку я згадував, хоч на краплю буде порушено; насправді навіть у місцях та уявних героях, які займали чільне місце на початку оповіді про Карло № 2, є величезна перспектива, яка їх переважаєa[59]; навіть якщо йдеться про нікчемний мурашник антропологічно нижчих людців, які заявляють своє право на історію, даючи хабара в обмін на своє лакейство: походячи в усіх сенсах з найнижчого прошарку народу.

Стояв загадково вогкий і холодний вечір десь у середині весни, але водночас він був загадково сухим та теплим. Причиною, через яку вечір наповнювався такою таємничістюb[60], міг бути буревій, що збирався над великим кварталом, — проте у тиші, бо не було ані грому, ані вітру, — чи, навпаки, прояснення на небі й на землі в очікуванні спокою прекрасної пори року, ще затягнене торочками грозових хмар, осяяних урочистим зоряним укривалом.

Вдихаючи на повні груди те загадкове повітря, ніби то було його застигле майбуття, чи теплоту того вечора, повного знамень, Карло щойно вийшов з дому й крокував широким кроком, розстебнувши плаща, що важко розвівався на вітрі, адже це був проґумований макінтош з ххх (на власному прикладі роблячи цим внесок до Оксюморону, який пануватиме у цьому уривкові нашої розповіді).

Поруч з Карло, — щоправда, менш натхненно вдихаючи зимно-тепле, похмуро-сяйливе повітря у спокійно-бурливому, затихло-шумуючому кварталі, — щоправда не так захоплено ступаючи вулицею Паріолі до оселі пані Ф., — крокував дуже схожий на нього його одноліток.

У нього був такий самий парубоцький чубчик, хоч і вже трішки поріділий, що качався на чолі, наче крило, він був такого самого темного кольору, як і засмагла шкіра та волосся, властиві італійцям з півдня, той самий атлетичний зріст, прихований за на перший погляд мініатюрною поставою, й трохи схожа на мавпячу хода. Форма обличчя відрізнялася геть не набагато: там, де вилиця у Карло була видовженою, у чоловіка вона була трохи округлішою, у Карло підборіддя добре виділялося, а у чоловіка було слабким. І погляд він мав іронічніший і неуважливіший, тоді як очі Карло були сповнені дитячої серйозності, вони ніби скам’яніли від жаху вкупі з тривогою та надією.

Правила, яким підкоряється виклад у моєму творі, хай вони ще не визначені й виділені окремо, — а тому суперечать вони лише одне одному, — не дають мені загубитися у відступах, присвячених цьому другові Карло. І зовсім неважливо, що після своєї появи у цьому ключовому моменті на його долю випало більше ніколи не з’являтися знову. Отож поряд з Карло крокує його шкільний товариш на ймення Ґвідо Казаленьо. Не маючи таких клопотів, як Карло, він набагато далі просунувся в тому, що називають кар’єрою. Ані марна надія, ані безнадія не відволікали його від тої «гри», від того «грайливого» творення, що ніколи не обманює сподівань, — і якщо дозволите так висловлюватися й надалі, — від таємних ігрищ з тими, хто грає краще й протягом тривалішого часу: від гри у владу[61]. Я маю на увазі ЕНІ. Казаленьо був товаришем Карло Валетті у Ліцеї. В університеті їхні шляхи розійшлися. Казаленьо за сімейною традицією подався в адвокати, а Карло, у якого зовсім не було таких традицій, як ми бачимо, обрав інженерію. Втім, щойно отримавши диплом, Казаленьо не пішов за покликом традиції. Він мав еклектичну освіту (окрім юридичної ще філологічну та соціологічну): вона була еклектичною саме в той момент, коли стався бум спеціалізації. Там, де закономірно було б очікувати на «executive», тобто техніка, справжнього спеціаліста, він пропонував послуги «майстра — золоті руки», хоча по суті й досить порядного. Однак ЕНІ була не лише компанією, вона була топосом[62] влади, й про це всі надто добре знають, аби мені про це розповідати{12}. Поєднання цих двох форм, точніше способів існування, не могла прийняти, в існуючому своєму вигляді, скорочуючись та працюючи з великою плинністю кадрів і майже безіменними відділами, персонал спеціалізований так, як це зазвичай має бути. І саме на цьому змішаному, переплетеному ґрунті Казаленьо протоптав собі шлях. У ті роки (тоді ці хитрощі ще не вилізли на світ божий і вважалися безкривдною, цілком звичайною моделлю управління) спостерігалося незрозуміле переставлення пішаків у важливому для апарату державної влади секторі, а разом з ним і влади недержавної, якою й була ЕНІ: йдеться про пресу. Наприклад, видавничий дім «Нуова Едіторіале Італьяна» почав видавати нову щоденну газету «Аввеніре» («Майбутнє»), створену після об’єднання болонської щоденної католицької газети й однойменної щоденної міланської газети. ЕНІ мала до цієї газети особливий інтерес, який не обмежувався лише рекламними привілеями. Заробітні плати редакторам та іншим працівникам здійнялися так високо, що це викликало заздрощі у журналістів газети «Кор’єре делла Сера», а разом з тим збільшилася кількість рубрик, послуг, газета стала товщою. Вони навіть брали на роботу газетярів з «Кор’єре», як от, наприклад, заступника головного редактора у спортивному відділі, а разом з ним редакторів «Анса» та «Панорама», а про інших, ще більш ексцентричних персонажів, як от колишнього редактора «Чао Біґ», колишнього редактора виключно чоловічого видання «Кент», редактора «Сі» (відгалуження «АВС»), а також колишнього головного редактора власне «АВС». Керівником «Нуова Едіторіале Італьяна» було призначено одного з головних директорів ЕНІ, Етторе Дзолу, який передовсім є довіреною особою Трої. Я хочу звернути особливо пильну увагу читача на цей факт: насправді Альдо Троя, віце-президент компанії «ЕНІ», неодмінно стане одним з ключових героїв нашої розповіді.

Саме в той відтинок часу, коли відбуваються події нашого роману, віце-президентом «Нуова Едіторіале Італьяна» є Ґвідо Казаленьо. Він дивовижно швидко злетів кар’єрними сходами. Він розпочав свою роботу у «Снамі» при