Читати книгу - "Бігуни"

Володар міркує собі, що вони дурніші, ніж він гадав.

Вони ж мають на думці те саме — що їхній повелитель виявився тупішим, ніж вони сподівалися. Що ж, менше буде його шкода. Адже з заходу насувається потужна армія, водою й суходолом, — шепочуть вони між собою. Кажуть, це хмарище людей. Кажуть, вони оголосили священну війну цілому світові й тепер збираються звоювати нас. Найбільше ж їм потрібен Єрусалим, там спочиває прах їхнього пророка. Проти них нічого не вдієш, вони ненаситні й готові на все. Руйнують наші доми, ґвалтують жінок, підпалюють господи, оскверняють мечеті. Порушують усі домовленості й угоди. Вони пожадливі й підступні. Нема сумнівів: тут річ не в похованні, ми віддали б їм який завгодно інший гріб, прошу дуже, гробів у нас досить. Якщо їх цікавлять цвинтарі, хай собі забирають. Але тепер цілком очевидно, що це лише привід; їм ідеться не про мертве, а про живе. Щойно їхні кораблі причалять до нашого берега, вибілені сонцем далекого рейсу, вибляклі від морської солі, що вкриває їхню шкіру тоненьким шаром, вони перекрикуватимуться пронизливою горловою мовою — не вміють-бо говорити по-людському, не вміють читати людських літер, — і кинуться до наших міст, вивалюватимуть двері домів, розбиватимуть дзбани з олією, спустошуватимуть наші комори і пхатимуть руки — тьху! — в шаровари наших жінок. Не вмітимуть відповісти на жодне наше привітання, дивитимуться скляними очима, їхні світлі очі будуть прозорі й бездумні. Кажуть, буцімто їхнє плем’я народилося на дні моря, його виховали хвилі й срібні риби; вони й справді нагадують шматки дерева, викинуті на берег, їхня шкіра має барву кісток, якими надто довго гралося море. Інші ж твердять, що це неправда: як же міг у такому разі їхній правитель, чоловік із червоною бородою, втопитись у хвилях ріки Селеф?

Отак вони пристрасно перешіптуються, а далі починають бурчати. Цей наш володар якийсь нездалий. Його батько — той так, той був добрий, той відразу виставив би до бою тисячу вершників, укріпив би мури, забезпечив би нас водою і збіжжям на випадок облоги. А цей... — Хтось спльовує, вимовляючи його ім’я, і змовкає, сам злякавшись того, що може злетіти з його вуст.

Западає довга мовчанка. Один погладжує бороду, другий розглядає складний візерунок підлоги, де зі шматків кольорової кераміки викладено лабіринт. Третій погладжує піхви свого кинджала, кунштовно оздоблені бірюзою. Палець ковзає дрібними випуклостями. Доблесні радці й міністри сьогодні нічого не вирішать. За дверима вже стоїть кремезна сторожа, палацове військо.

Тієї ночі в їхніх головах тихцем проростають ідеї, брунькують, наче рослини, дозрівають — от-от зацвітуть і зродять плоди. Вранці до султана рушає вершник-гонець зі смиренним проханням прийняти під свою опіку цю крихітну державку, про яку зазвичай ніхто не пам’ятає; щойно утворена рада старійшин задля блага всіх підданих Аллаха цим рішенням скидає з трону повелителя-невдаху — образ меча, що стрімко падає вниз, — і просить збройної допомоги в обороні від невірних, котрі насувають із заходу, незчисленні, наче піщинки в пустелі.

Тієї самої ночі мати видобуває сина з-під шкур і килимів, із-під тіл дітей, з якими спить молодий володар, трусить його, ще непритомного, й велить одягатися.

— Усе готове, верблюди чекають, двійко твоїх коней осідлані, намети згорнуто й приторочено до сідел.

Син скиглить, хлипає: як же він у пустелі обходитиметься без мисок і тарелів, без вугільних грубок, без килимів, на чому він із дітьми лежатиме? Що вдіє без свого туалету, без вікон на подвір’я, на фонтани з кришталевою водою?

— Ти загинеш, — шепоче мати й супить чоло, на якому з’являється доземна зморшка, гостра, наче стилет. Насправді її шепотіння гадюче, це сичання мудрої змії в колодязі. — Вставай!

Із-за стін чути тупіт і шарудіння, жінки пакують своє манаття: молодші — більше, старші — менше, аби не давати приводу для незадоволення. Один полохливий вузлик, у якому лише коштовні хустки, сережки, браслети. Тепер чекають, сівши навпочіпки біля дверей, перед завісою. Чекають, поки по них приїдуть, усе триває надто довго, вони нетерпляче визирають у вікно, де понад пісками вже займається рожевий світанок. Не бачать велетенської пустелі, чиї шорсткі язики облизують сходи палацу. Не бачать, бо їхні вікна виходять у внутрішній двір.

— Жердина, на якій твої пращури напинали свій намет, була віссю світу, його осереддям. Там, де ти поставиш намет, і буде твоє королівство, — каже мати й підштовхує його до виходу. Ніколи досі вона не зважилася б торкнутися його так, але тепер цей жест означає, що впродовж останніх годин її син перестав бути володарем шафранової державки.

— Кого з дружин ти візьмеш із собою? — питає вона, а син довго мовчить, лише тулить до себе гуртик дітей, хлопчиків і дівчаток, янголят, чиїми худенькими нагими тільцями він укривається вночі; найстаршому хлопчикові не більше десяти, найменшій дівчинці — чотири.

Дружини? Ніяких дружин, ні старих, ні молодих, вони годяться для палацу. Насправді він завжди був до них байдужий, спав із ними з тієї самої причини, з якої щоранку мусив дивитися на бородаті пики радників. Досліджування їхніх пишних стегон, їхніх м’ясистих закамарків ніколи не давало йому особливої втіхи. А волохаті пахви і випуклі перса й поготів викликали огиду. Тож він пильнував, аби в ті жалюгідні посудини не зронити ні краплі коштовного сімені, не змарнувати ані краплі життя.

Зате був певен, що завдяки затримуванню соків, завдяки худеньким тілам дітей, від яких він у сні черпав силу, завдяки їхньому солодкому диханню на його обличчі він колись стане безсмертним.

— Візьмемо дітей, моїх діточок, дюжину янголят, хай одягаються, допоможи їм, — каже до матері.

— Дурню, — сичить вона, — ти хочеш узяти дітей? У пустелі ми не протримаємося з ними й кількох днів. Ти чуєш ці шелести й шепотіння? Чуєш, як вони наближаються? Нам не можна марнувати ні хвилини. Знайдеш собі інших дітей там, куди ми приїдемо. Набереш собі ще більше. Цих залиш, нічого з ними не трапиться.

Але, помічаючи його рішучість, вона схлипує від гніву і стає у дверях, розставивши руки. Син наближається до неї, вони випробовують одне одного поглядами. Діти оточили їх півколом, декотрі тримаються за поли його халата. Дивляться спокійно і незворушно.

— Або я, або вони, — необережно кидає мати, і щойно ці слова зриваються з її вуст, щойно вона бачить, як вони мандрують у повітрі, ще намагається вхопити їх