Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отак поволі зачищаючи інформаційний простір від українських теле– і радіопрограм, газет, журналів, книжок, вистав, фільмів, і докотилися до того, що московські артисти на знімальних майданчиках прямо в очі нам казали: «Та нема ніякої України, то все придумали німці, а є Галіція, Малоросія, Новоросія і Таврія, української мови нема – то штучний діалект і спотворена російська, та й взагалі, зараз газ перекриємо, і всім вам хана!». Нахабні, пихаті, агресивні, – лізли сюди, мов медом їм тут помазано… Аж раптом, як сніг на голову, – Майдан! Ну й завили, закрутилися на хвостах, присівши від несподіванки. Бо ж ніхто не чекав, що українці на таке спроможні. Хоча Кучма наприкінці терміну свого правління слушно зауважив: «Україна не Росія».
І дивувався весь світ, і дивувалися ми самі: змогли мирно, не потрощивши жодної вітрини, не набивши пику жодному менту, співаючи і танцюючи, протриматися декілька місяців і врешті домогтися правди. Визнали вибори сфальшованими, не допустили Янучару до влади, обрали Ющенка й обпеклися, ой, як гірко обпеклися…
А Росія подвоїла, потроїла наступ. Ціни на нафту стрімко летіли догори, й мільярди нафтодоларів вкидалися у засоби масового поневолення українського інформаційного простору. Багато хто схибив, розчарувався, продався і піддався на тотальну гламуризацію буття. Я не став винятком. Бігав по каналах, рекламував «Тайд», обростав нерухомістю, але в глибині серця вже був Майдан, який давав надію на те, що все ще можна буде колись поміняти. А от коли саме – не знав ніхто.
– А ще я хочу розказати тобі одну історію, яка мене дуже потішила, – проказав я до Михайла, коли ми сіли в машину і виїхали зі студії. – Нещодавно відпочивав у Туреччині, в Анталії. Коли летів назад, реєстрація на київський рейс відбувалася поміж двома іншими стійками, де стояли туристи, що відлітали до Брюсселя та Новосибірська. Стояв і спостерігав за кацапськими бабами, які шипіли на своїх опухлих від дармового бухла чоловіків, матюкали дітей, відвішуючи їм потиличники, і самі тягали страхопудні, запаковані в целофан валізи. А поруч стояли чемні, з гарними зачісками, спокійні й врівноважені бельгійці. Так-от, українці були більше схожі на людей із другої черги. Якось так.
Пісня одинадцята
Стоїть верба поблизу лісу
(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий в АТО «Стоїть верба»)
– Є у мене один друг, якого я люблю називати «русифікована київська падлюка», Антін Мухарський. Може, знаєте такого? – питає Лютий у публіки. – Він ще колись пральний порошок рекламував: «Ви ще не в білому? Тоді ми йдемо до вас!» Такий собі абсолютно попсовий чувак, типу шоумен, телеведучий… (Сміх у залі.) Нас часто плутають. Кажуть: «Ви чимось схожі». Проте ми абсолютно різні. Він народився у Києві, я – у Стриї. Я – незайманець, одружений виключно на науці й музиці. У нього ж купа дітей і дружина, що публічно називає чоловіка «націонал-фашистом». Нічого не вдієш: бачили очі, що купували, або, як кажуть: «Матимеш гарну дружину – будеш щасливим. Матимеш погану – станеш філософом».
Оце Мухарського, здається, потягло у філософію. Помудрішав, порозумнішав, почав книжки писати, мистецькі проекти робити. А кілька років тому надіслав мені на Фейсбук-сторінку листа. Пише: «Пане Оресте, я дуже поважаю вашу творчість і, наслідуючи ваш приклад, днями українізував Пушкіна. За цей вірш дружина вигнала мене з дому. Ви його продивіться і, якщо ваша ласка, беріть в репертуар, читайте зі сцени. Буду дуже вдячний за відповідь». Я прочитав. Дійсно непоганий вірш, то чому б не прочитати? Але, увага! Тут маємо ще один сюрприз.
Не знаю, як у ваших містах, але в моєму рідному Стриї навіть затяті бандерівці таксисти і маршрутники слухають по радіо Григорія Лєпса. Я їм кажу: «Фаріон на вас нема! Ну хіба не розумієте, що спершу слухаєте Лєпса, потім Газманова, потім гурт Любе», а потім приходить Гіркін з автоматом і каже: «Тут руская зємля. Тут рускіє пєсні поют!». Але все одно слухають, кажуть: «Бере за душу!» Ну добре, раз так, спробуємо виправити ситуацію. Отже, вірш Олександра Пушкіна «У лукомор’я дуб зєльоний», українізований Антіном Мухарським під назвою «Стоїть верба поблизу лісу», виконує професор антропології Орест Лютий у супроводі української бандури, що грає мелодію до пісні Григорія Лєпса «Рюмка водкі на столє»! (Гомеричний сміх у залі.) Орест читає:
Стоїть верба поблизу лісу,
У стрічках вся – така краса!
Довкола ходить кіт-гульвіса,
І коїть справжні чудеса.
Піде праворуч – сонце сходить,
Ліворуч піде – враз мороз…
В лісу кацапи зачаїлись,
І кожен другий – малорос!
Плекають наглую надію
Красуню-вербу ізвести:
Спилять, спалить, а прах розвіять,
З ними «тітушки» і менти.
Та кіт муркоче: «Хуй вам в рота!»,
Скоріш удавитеся ви,
Ніж вчините оту мерзоту,
Бо на сторожі той верби
Богатирі стоять поліські,
Дніпровських мавок омофор,
Мольфари всі, татари кримські
І з ними дядько Чорномор.
Бо то наш дух! Наш дух вкраїнський!
Наш Руський дух! Бо Русь – це ми,
А не мордва чувашо-фінська:
Комуно-хохло-москалі.
Хохло-москаль – рідня Кощею,
Баби Яги він скурвий син.
Хохол – продажний всей душею,
І брат його – алкаш-москвин.
Нам не потрібні оці пики,
Брехливе бидло, владний хам,
Духовні покручі, каліки…
Табачнік, Путін, Чингісхан…
Орда новітня Євразійська,
І «Руській мір» – імперський срам.
Своя держава – Українська —
Понад усе потрібна нам!
Не тільки душу, тіло, розум…,
Усе життя положим ми
За нашу правду і свободу.
Хай згинуть хохло-москалі!
Стоїть верба поблизу лісу
У розмаїтті квітів, трав…
І я там був. І кіт-гульвіса
Мені той
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.