Читати книгу - "Лютеція"

боюся, він забрав у мене все, я все йому віддала, любила його, як бога, а він нічого не хотів про мене знати. Та це ще можна вибачити. Але те, що він мав справу з розпусницями, жахливо. Проте я йому й це прощу, нехай працює в поті чола. Я знаю все, що він робить: він встає о шостій, пише до дванадцятої і йде, але й то лише для того, щоб зустрітися з Кранцею, а після обіду ходить по кімнаті й дивиться на неї та ні про що не думає, іно про жінок».

Юлія врешті повністю себе присвятила помсті. Вона «дає Кранці 200 флоринів, щоб мене спонукала до акту, — записує поет, — і під час акту вирвала прутня, а коли та заявила, що цього не зробить, забороняє їй в мене бувати. Кранця заявляє, що до мене прив’язана, і для неї багато важить, ставши від мене матір’ю, сподіватися опіки над дитиною. За це дістає ляпаса. На її вигук: „Уважайте, пані, я вагітна!“, — Юлія відповідає: „Я тобі дитину з черева видеру!“»

Отже, Кранця мусила бувати в неї стільки, скільки та бажала, якщо не хоче, щоб її віддали поліції. Востаннє це було на Великдень. Юлія виціловувалася з паном Ігнацієм і казала до неї: «Дивись, якого гарного хлопця матиму за чоловіка». Кранця, знуджена її поведінкою, відповіла: «Авжеж, але пан Далібор Вагилевич не заздрить, надто, що прив’язаний до мене і до моєї дитини, яку любить». Юлія вдарила її в живіт, а коли та поточилася на софу, вхопила її за волосся і сказала: «Я тобі смерть заподію, не смій його кохати, бо й ти і він підете на тачки».

Цим вона натякала, що може відправити обох коханців на каторгу. А потім дала Кранці підозрілий порошок, обіцяючи 500 флоринів, якщо та, випивши, скине дитину і віддасть їй, а вона приготує з неї печеню та пошле ненависному Вагилевичу, тоді «він буде, як Сатурн, своє дитя жерти».

Фантазії Юлії не мають стриму, але Кранця не погодилася. Однак взяла гроші за обіцянку більше не бачитися з поетом.

«Відтоді Юлія у хвилях гніву пропонувала від двох до восьми тисяч тому, хто б мені відтяв прутня. А з напливом почуттів казала, що якби знала, що я вартий цього, то просила би пробачення біля моїх ніг, бо зробила багато злого з намови. При цьому багато плакала, а тітка била її, кажучи: „Іди вже за пана Ігнація. Наробила ганьби родині, то час уже ту ганьбу покрити, а того цигана забудь“. Юлія відповіла: „Я піду за пана Ігнація, але буду вічно нещаслива“».

У лютому 1842 року в «Dzienniku Mód Paryskich» вибухає міна. Спричинив її рідний брат графа Юзефа Александр Дунін-Борковський (1811—1896). Останній хоч і прожив довше за брата, але, як писали сучасники, помер за життя, бо стільком людям залив сала за шкіру, що не вибачили йому й по смерті. Найбільшим його гріхом був сатиричний памфлет «Парафіянщина», з якого лише першу частину вдалося опублікувати в журналі, а окремими книжками він вийшов за кордоном. У памфлеті Александр жорстоко висміяв усю львівську сметанку, не шкодуючи нікого, навіть отців церкви та колег-літераторів, більшість із яких назвав графоманами. Крім того, описав усі плітки й любовні пригоди тодішнього вищого світу. Це викликало великий скандал, бо під різними прізвиськами (Бліде Лице, Паризька Полова і т. д.) вгадувалися живі люди: хто з ким, скільки разів, де і коли. Коханки і коханці, зраджені чоловіки й жінки миттю розкупили журнал, аби потім насамоті намагатися вирахувати, хто ховається під прибраними іменами.

Автор прочинив двері в альков, куди ніхто раніше не пхався тлумом. Розповів, як старші дами приводять юних краль до старшого пана, який, переспавши з ними, дає дорогу у вищий світ, де ці ж юнки зможуть знайти вигідного жениха. При цьому пані пояснює, що й вона свого часу так вчинила і нічого не шкодує. А до чого тут Вагилевич? А є й про нього і його пригоди, хоча, якщо про ці пригоди не знати, то здогадатися про їхнього героя не так просто.

Хтозна, куди б завела поета авантюрна вдача Юзефа Борковського, якби той рано не помер. З його смертю урвалися походеньки, Вагилевич поволі випав з життя вищого світу. Хоча любовні пригоди ще не вичерпалися, бо незабаром, у 1845-му, в нього починається пристрасний роман з польською письменницею.

— Він був неабияким гульвісою, з ким тільки амури не крутив, — усміхалася пані Рената, розглядаючи його записки. — Ернестина і Юзефа Бартковські, Антоніна Півоцька, Анеля Сераковська, Сильвія, з якою він збирався одружуватися...

— Але він так і не одружився з Сильвією.

— Ні, бо тут у життя його увірвалася Лютеція.

Я неабияк здивувався: Лютеція?

— Але ж в листах Вагилевич називає її Юлією.

— Лютеція — зовсім інша особа, яка геть не пасувала до ідеалу його краси, бо була рудавкою, а не білявкою. Мала пишне жовтогаряче волосся. Але з’явилася вона вже після всіх скандалів з Юлією та всіма іншими його коханками. Хто вона була — невідомо, це містична історія. Знаю, що він марив нею до зими 1844-го. А потім настала якась трагедія. Він замкнувся в собі на цілий рік. Взимку 1845 у нього починається пристрасний роман з польською письменницею Пауліною Вільконською[8]. Їхні стосунки дійшли до того, що поет і їй запропонував свою руку, але дама була заміжня, хоч і намагалася розлучитися, та невдало. А на початку 1846-го він одружився з Амалією Пекарською і ординувався на священика.

Вагилевич своїми контактами з польськими колами та науковими захопленнями викликав інтерес таємної поліції, яка нотувала його кроки: «Вони присилали до мене жінок-агенток, які легко перетворювалися на коханок, аби мати змогу писати свої звіти. Але ті агентки поступово втрачали в моєму ліжку свій шпигунський фах, натомість набуваючи ремесло курви. Всі вони були на початках фригідними і тільки грали ролі звабниць, виконуючи в ліжку усі мої забаганки, і вдавано скавуліли від уявної насолоди. Та згодом я воскрешав у них їхню жіночість, прокидав у них справжню жагу, визволяв їхнє єство, і ставали вони курвами, й забували у ліжку, пощо сюди прийшли. І потім, коли я кидав їх, вони відходили з вдячністю. Їхні доноси мінялися з сухих канцелярських нотаток на соковиті описи любощів, а поліція аж нетямилася з нетерплячки, щоб прочитати усе це якомога скоріше».

2

Версія Якова Головацького суперечила сповіді