Читати книгу - "Стара холера"

Катруся після весілля перебралася в Туптали, поселилася у Федотовім домі, в Патиків, як і мало бути, як і задумував, і бажав Адам. Вона спершу намагалася годити свекрусі, та скоро їй те набридло. Обидві мали неабиякий норов, поступатися не хотіли, і почалася одвічна й нескінченна війна між двома великими і могутніми державами – Свекрухою і Невісткою. Часом їхні крики долинали до Адамової оселі, і Адам сильно за те переживав, аж втягував голову в плечі, коли чув розгнівані жіночі голоси, які сварилися на подвір’ї. Та більше долинав голосок старої Патичихи, пронизливіший, ніж десяток свистків од паровоза. Катруся ж говорила тихо, проте знаходила такі дошкульні слова, що Патичиха мусила зриватися на крики і прокльони. Сварилися вони переважно вранці й увечері, в неділю і навіть по великих святах, крім хіба Різдва, Великодня і Трійці, бо ж у будні обидві були на роботі – Катруся в дільничій лікарні та обходах по своїх Терешках, а Патичиха в колгоспній ланці. Стара ж любила приходити до Адама (втім, як і до інших сусідів) і скаржитися на те зміїще, потурманисько, задрипану паню, общипану гуску, підтикану засранку, пащекувату сучку, терешківську відьму й тому подібне – Патичиха була вигадлива на такі словечка. Адам норовив од тих слів, скарг і прокльонів (тим більше на адресу його Котенятка) триматися подалі, вислизав з хати та вдавав, що має роботу на дворі чи городі, як була тепла пора. Щоправда, Патичиха й там знаходила і таранділа, хоч вуха затикай.

Одного разу Адам не витримав і сказав, що даремно ви-те так-о, дєдино26 Насте, Катруся добра, ви-те би з нею мирно, ладком.

– Вона – добра? Катруся, кажеш? – Патичиха подивилася, мов уперше побачила Адама. – А щоб ви-те вигоріли разом зі свею Катрусею. Той дома – Катюня, а цей – Катруся! Тьху на вас, окаянних! Може, й тобі вже дірку свою підсувала?

– Йдіть собі, дєдино Насте, – твердо вимовив Адам. – У мене робота є.

– І піду. – Патичиха підтисла губи й вийшла, розсипаючи по дворі прокльони вже на адресу Адама.

Десь із тиждень Адам мав спокій, але всидіти вдома після сварки Патичиха не могла й прийшла знову. Втім, виливала свої образи вже спокійніше.

Катруся ж часом теж забігала, але про свекруху казала зі сміхом, дзвінким, хоч і дошкульним. Мовби промовляла: «Бач, я не сварюся, я граюся».

Раз мовила:

– Казав мені Федотик, що ти мене йому нараяв. Правда?

– Правда, – підтвердив Адам.

– Щоб мене бачити?

– Ага.

– Лицарю мій ненаглядний, – засміялася Катруся. – Воздихателю таємний… Досі не пройшло?

– Досі. І не пройде, – пообіцяв Адам.

– Ну-ну… Дивися на мене. Безплатно.

Катруся-Котенятко крутнулася перед ним. Обдала дивними запахами чи то парфумів своїх (Адам уже знав те ненаше слово), чи свого тіла, чи того й того разом. У Адама запаморочилося в голові. Попросив подумки: «Йди вже, йди собі».

– Якби ти ще цю почвару поміг отруїти, – сказала вона.

– Ти що, Катю?

У Адама всередині все похололо. Його Котенятко здатне на таке?

– А нічого, – сказало Котенятко. – Нічого. Хай живе. Я добра. Я така добра, що дозволяю їй жити.

І розсипала сміх по долівці. Змахнула рукою, мовби пригоршню того сміху на стіл, на стіни кинула.

Адамові хотілося оборонити цю жінку від зла. Від усього зла на світі. Поділити світ на дві половинки й у ліпшій, добрій половинці поселити себе і неї. Себе і неї. Бо ж насправді вона не Федотові, а йому належала. Федот не вмів так тулити неї не до свого тіла – до душі. Федот не вмів колихати його Котенятко (він, певне, й не знав, що ця жінка так називається), на руках колихати над хатою, над стріхою і комином, з якого йшов теплий дим. Федот не вмів, як він, викликати сонце, що ждало за садком Катрусю, коли виходила вранці, аби скупати свої ноги – не ноги, а ніженьки – в росі. Адам навіть запізнювався на вранішню пашу, просив діда Панаса, з яким пас корови, аби той сам вигнав їх, він потім підійде. А сам у цей час ждав. І дивився, як виходить в самій нічній сорочці жінка, як її ноги цілує і обмиває росою трава, а білі плечі й руки, підняті над головою, обціловує сонце. Заради таких картин і хвилин варто було жити на світі.

Життя, проте, тривало, Настя Патичиха сварилася з невісткою, Федот старався їх примирити. Але коли одного разу він став на бік матері, ще й нагримав на свою жінку, Катруся швидко зібрала речі й вернулася в Терешки. Патичиха зраділа тому, прибігла до Адама і стала казати: пішла, то хай іде, Федот найде собі ліпшу, просту, не таку гордячку, як ця дохтурка задрипана. В Адама од раптової думки, що більше не побачить свою Катрусю-Котенятко, все похололо. Його душа вирвалася з-під кадика, впала на долівку й ледь не розбилася. А як жити без душі?

– Бабо, – сказав Адам. – Ви-те сієте чортополох, бабо. А може, й блекоту. А та, як зійде, то геть обсипле вашу хату.

Він замотався по своїй домі. Почувався птахом з обрубаними крилами. Такий птах нікуди не зможе злетіти. Адамові ж треба було літати. Над світом, де вранці мусить зійти сонце й де живе його жінка з таким лагідним іменем.

Він спинився, закашлявся і мовив:

– Хай ваш Федот піде й перепросить Катю (ледь не вимовив – Котенятка), хай перепросить і привезе назад. Бо він без неї не зможе жити.

– І ти туди ж? – Патичиха визвірилася і вже не могла зробити очі меншими. – І ти туди! Ґвалт, підговорив той дурень! Людоньки!

Вона вибігла з Адамової доми, а Федот через пару днів таки подався перепрошувати Катрусю. При її поверненні не грали труби, але співало Адамове серце, аж мусив його стишувати. То не до сусідської, а до його хати вона заходила гордою переможницею.

Патичиха мусила капітулювати. Та ненадовго. Уже десь за тиждень зірвалася на сварку. І тоді Федот згріб неї на руки й виніс за ворота, а там посадив на землю. Патичиха заголосила на всеньку вулицю. Адамові стало неї жалко, набрав у кварту води й виніс бабі – та все ще сиділа на землі. Баба взяла кварту й стала