Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Із виразу її обличчя я міг заприсягтися — вона здогадалася, що всі ці реліквії дістали із шафи вперше за довгий час, і я був упевнений, що в душі, за цими великими очима вона насміхається з мене.

Я відвів погляд. Уже раз я усміхнувся їй, і дідька лисого я зроблю це ще раз.

— На віллі, — сказала вона, — коли стояла спека, ми любили посидіти в маленькому дворику, біля фонтана. Емброуз казав, щоб я заплющила очі і слухала звуки води, уявляючи, ніби це дощ накрапає вдома, в Англії. У нього була ціла теорія, знаєте, про те, що я всохну й постійно тремтітиму від англійського клімату, особливо від вологого корнуольського; він називав мене тепличною рослиною, яка здатна рости лише під наглядом спеціаліста, і зовсім непридатна для звичайного ґрунту. Він вважав, що я надто міська, надто цивілізована. Пам’ятаю, я якось спустилася обідати в новій сукні, і він сказав, що від мене пахне старим Римом. «Удома ти в цьому замерзнеш, — говорив він, — там слід носити фланель та вовняну шаль». Його поради я не забула. І прихопила шаль.

Я підвів погляд. Дійсно, чорна, як і сукня, шаль лежала поруч на табуреті.

— В Англії, — сказав я, — особливо тут, ми надаємо погоді особливого значення. Біля моря інакше не можна. Землі в нас малородючі, розумієте, не годяться для сільського господарства, на відміну від півночі. Ґрунт тут бідний, і чотири дні із семи йде дощ, тож ми дуже залежимо від сонця, коли воно з’являється. Гадаю, завтра розпогодиться, і ви зможете прогулятися.

— Бове-таун і Боуденські луки, — сказала вона, — Кемпський завулок і Біф-парк, Кілмур і маякове поле, Двадцять акрів і Західні пагорби.

Я здивовано на неї поглянув.

— Вам знайомі назви бартонських земель? — запитав я.

— Аякже, я вже майже два роки знаю їх напам’ять, — відповіла вона.

Я мовчав. Здавалося, більше не було про що говорити.

— Для жінки це нелегка прогулянка, — похмуро сказав я.

— Але в мене міцні туфлі, — відповіла вона мені.

Чорна вельветова туфелька на нозі, яка трохи виднілася з-під сукні, здалася мені просто непридатною для прогулянки.

— Ці? — спитав я.

— Звісно ж ні, дещо міцніші, — відповіла вона.

Мені важко було уявити, як вона бреде полями, навіть якщо їй це здавалося легкою прогулянкою. А в моїх робочих чоботях вона б просто втонула.

— Ви вмієте їздити верхи? — запитав я.

— Ні.

— А можете сидіти в сідлі, якщо коня вестимуть?

— Це я можу, — відповіла вона, — та доведеться триматися за сідло двома руками. А у вас є така річ, як лука, на якій балансують?

Вона запитала так щиро, з таким серйозним виглядом, та я знову був певний, що в душі вона глумилася і хотіла вивести мене з рівноваги.

— Не впевнений, — холодно промовив я, — чи є в нас жіноче сідло. Я запитаю у Веллінґтона, але в кімнаті для збруї я його ніколи не бачив.

— Може, тітка Фібі раніше їздила верхи, — сказала вона, — коли втратила свого вікарія. Це могло слугувати їй єдиною розрадою.

Усе було марно. В її голосі почулося дзюркотіння, і я не втримався. Вона бачила, як я сміюся, це був повний крах. Я відвів погляд.

— Гаразд, я подбаю про це вранці. Може, нехай Сікомб також загляне в комірчини й пошукає, чи не лишилося від тітки Фібі амазонки?[4]

— Амазонка мені не знадобиться, — сказала вона, — якщо коня ви вестимете обережно, і я триматиму рівновагу на луці.

Цієї миті Сікомб постукав у двері й увійшов, тримаючи на величезній таці срібний чайник, срібний заварник і чайницю. Нічого з цього я раніше в нас не бачив, і мені стало цікаво, в яких лабіринтах кімнат для прислуги він надибав цей крам. І з якою метою приніс? Моя кузина Рейчел помітила здивування в моїх очах. Менше за все на світі мені хотілося б образити Сікомба, який із гідністю поставив своє підношення на стіл, та в грудях у мене зростало відчуття, дуже близьке до істерики, тож я підвівся й підійшов до вікна, ніби вдивляючись у дощ.

— Чай подано, мадам, — сказав Сікомб.

— Дякую, Сікомбе, — відповіла вона урочисто.

Собаки повставали, і, чмихаючи носами, потягнулися до підноса. Вони були здивовані не менше за мене. Сікомб цикнув на собак язиком.

— Нумо, Доне, — сказав він, — давайте, усі троє, пішли. Мадам, гадаю, краще мені забрати собак. Ще, не дай Бог, перекинуть тацю.

— Так, Сікомбе, — відповіла вона, — не дай Бог.

І знову це дзюрчання в голосі. Я був радий, що стою до неї спиною.

— Як бути зі сніданком, мадам? — запитав Сікомб. — Містер Філіп снідає в їдальні о восьмій.

— Я б хотіла поснідати тут, — відповіла вона. — Містер Ешлі часто повторював, що на жодну жінку не можна дивитися до одинадцятої. Це нічого?

— Звісно ж, мадам.

— Тоді дякую, Сікомбе, і на добраніч.

— На добраніч, мадам. На добраніч, сер. Гайда, собаки.

Він клацнув пальцями, і пси неохоче пішли слідом. Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Після чого вона тихенько промовила:

— Не бажаєте чаю? Я розумію, що це корнуольська традиція.

Від моєї гідності не лишилося й сліду. Корчити з себе поважну особу виявилося надто виснажливо. Я повернувся до каміна й сів на табурет біля столу.

— Я вам дещо скажу: ніколи раніше не бачив ні цього підноса, ні чайника, ні заварника.

— Я так і зрозуміла, — відповіла вона. — Я помітила це у вашому погляді, коли Сікомб заніс їх до кімнати. Він, здається, теж користувався ними вперше. Це, певно, схований скарб. Він відкопав його десь у льосі.

— А так дійсно заведено, — спитав я, — пити чай після обіду?

— Звичайно, — сказала вона, — у світському товаристві, за присутності леді.

— Коли по неділях нас навідують Кендали чи Пескоу, — сказав я, — ми його не подаємо.

— Мабуть, Сікомб просто не вважає їх світським товариством, — сказала вона. — Мені це дуже лестить. Смачний чай. Скуштуйте бутерброд.

Це також було щось нове. Тоненькі шматочки хліба, скручені, неначе крихітні сосиски.

— Я здивований, що на кухні знають, як їх робити, — сказав я, ковтаючи, — та смакує дуже добре.

— Раптовий приплив натхнення, — сказала кузина Рейчел, — і не сумніваюся, що залишки вам подадуть на сніданок. Масло розтає, тож, краще, оближіть пальці.

Вона пила чай, дивлячись на мене поверх чашки.

— Якщо бажаєте покурити люльку, я не проти, — сказала вона.

Я здивовано на неї витріщився.

— У будуарі леді? — запитав я. — Ви впевнені? Але ж по неділях, коли місіс Пескоу з вікарієм відвідують нас, ми ніколи не куримо у вітальні.