Читати книгу - "Вояки"

Інструктори поводяться грубо з певною метою. Вони намагаються піддати курсантів якнайсильнішому страху та стресу без того, щоб у них стріляти. Усе, з чим зіткнулися курсанти, — імітації поранень, звуки стрілянини і вибухів, неприємність від того, що тебе при всіх обзивають маленькою дівчинкою, — має подіяти як вакцина проти впливу емоцій. Під час підготовки всім військовим, не тільки медикам, традиційно доводиться бачити кров і каліцтва. Полковник Рікардо Лав писав у статті 2011 року «Психологічна гнучкість: підготовка солдата до бойових дій», що командири показували підлеглим фотографії та відеозаписи жахливих ран, запрошували ветеранів ділитися спогадами про «жахи, які довелося пережити». Задля допомоги в підготовці санітарів Центр медичних досліджень флоту поширює книжку коміксів «Медики» (The Docs), у якій на 200 сторінках — малюнки жахливих ран від пострілів і вибухів. Такий собі роман у графіці.

Застосування піротехніки та записів звуків бою не тільки додають реалізму, вони також запускають реакцію «бий або біжи». Несподівані різкі звуки «вмикають» захисні рефлекси, відомі як «реакція переляку». Людина моргає, щоб захистити очі, при цьому тулуб повертається в бік звуку, щоб оцінити загрозу. Руки згинаються та притискаються до грудей, плечі горбляться, коліна згинаються — усе це робить людину меншою, непомітнішою ціллю. Притиснуті до торса руки також можуть слугувати захистом для життєво важливих внутрішніх органів[82]. Людина перетворюється на власний живий щит. Сіддл припускає, що горблення плечей — це еволюційна відповідь із часів печерної людини на потребу захистити шию. «Вислідивши здобич, великі коти наскакують зі спини на плечі й намагаються прокусити шию».

Якщо вас зацікавило, чи демонструють зебри та антилопи-імпали реакцію переляку, то ви не одні такі. Психолог Карні Лендіз 1938 року досліджував поширеність цієї реакції серед видів, наявних у Зоологічному парку Бронксу (а водночас — і терпіння його працівників). Він переходив від одного виду тварин до іншого, встановлював кінокамеру і стріляв у повітря з револьвера 32-го калібру. Не такою прикрою для відвідувачів зоопарку і цікавішою могла б видатися техніка експерименту з дослідження реакції переляку дослідником Джошуа Розеттом, який підкрадався зі спини до об’єктів (людей) та вказівним пальцем давав щиглика по краю вуха. Думаю, для родини Розеттів то був непростий час.

У зоопарку Бронксу імпал не було, проте були схожі на кіз гімалайські тари, вони лякались, як і очікувалось. Як і двопалі лінивці, медоїди, кінкажу, динго, тібетські ведмеді, шакали та інші ссавці, яким довелося стати об’єктами дослідів Карні Лендіза.

Ви не дуже здивуєтеся, коли дізнаєтеся, що опис теми «Реакція переляку» у вигляді книжки особливого успіху не мав.

Другий сценарій на сьогодні — симуляція наслідків вибуху на борту есмінця. Цього разу я демонструватиму симптом — опіки дихальних шляхів від вдихання диму, у такому разі треба провести періоральне очищення від сажі, під’єднати дренаж і кисневу маску. Декорації виконано у вигляді кубрика з ліжками для матросів (койками) та медичного пункту далі по коридору. Інструктори наглядатимуть за діями курсантів (і коментуватимуть у притаманній їм грубій манері) з містків, розташованих нагорі.

Коли з димогенератора з’являється дим, це слугує нам сигналом починати. Нас п’ятеро, ми полягали на койки і по-аматорському вдаємо емоції. Коли до мене підходить курсант, я кажу, що мені важко дихати. Він допомагає мені підвестися з койки та веде в коридор. Він увесь час повторює: «Сюди, мем», — наче супроводжує до замовленого столика. Він викрикує, що я маю бути першочерговим пацієнтом.

— Мем, нам доведеться вдатися до крикотиреотомії. Ви знаєте, що це таке? Ми зробимо невеличкий розріз ось тут. — Він торкається передньої частини моєї шиї.

Він збирається імітувати прорізання отвору, щоб я могла дихати.

— Дійсно?

Мої симптоми потребують тільки кисневої маски.

— Так, дійсно. Адже ви не можете дихати. — Мене вкладають на оглядовий стіл у медпункті.

— Ну, мені не просто боляче дихати. — Я намагаюсь йому натякнути. — Воно пече.

Курсант береться за скальпель. Згори лунає голос, так Господь віщав Авраамові:

— Зупинися! — Це один з інструкторів. — Вона ж з тобою розмовляє, правильно? Значить, дихає. Їй це не потрібно.

Ще хтось кричить: «Шукай кров!» Санітар просуває руки мені під спину і проводить ними від плечей до стегон, потім дивиться на руки, чи немає на них крові, що могло б вказати на непомічене поранення. Якщо вас не поранено, то пошуки крові — відчуття доволі приємне.

Та сеанс масажу тривав недовго. Мене винесли в коридор і влаштували поряд з іще однією акторкою-ампутантом, Меган Локетт. Я її вже бачила в гримерці. На її куксу наклали імітацію крові, що зсілася, але здається ще вологою. Вона сидить схрестивши ноги і щось проглядає на телефоні. Видовище таке, ніби, поки вона переглядала фейсбук, підійшов лев і відкусив у неї стопу.

Підлога липка від «крові». У Меган зламався імітатор кровотечі. Пара курсантів ковзають, але намагаються не впустити наступного кандидата в першочергові пацієнти, чоловіка з турнікетом на нижній частині ноги, там, де в цивільнішій ситуації була б підв’язка для шкарпетки. Його перекладають на оглядовий стіл.

— І чим цей пацієнт такий важливий? — горлає «бог» згори.

— Відкритий перелом! — спроба з боку курсантів.

— Він помирає? Ні! — І ще голосніше: — Люди, а хто помирає? Хто може померти?

Відповіді немає. Інструктор вказує рукою на Меган, та піднімає куксу і помахує, ніби вітається.

— Що, у цього пацієнта те саме, що й у неї?

Двоє курсантів зриваються до Меган, а «відкритий перелом» тим часом опиняється поряд зі мною, його травма життю не загрожує. Я намагаюся зсунутися, щоб дати місце, але штани липнуть до підлоги. Пізніше я дізналася, що основний складник імітатора крові — сироп «каро». Акторам, чиї ролі потребують викашлювання крові, це полегшує життя, але якщо він висихає, поки ви на ньому стоїте чи сидите, то прилипаєте до підлоги, немов печене яблуко до дека в пічці.

Коли все закінчується, курсантів кличуть для підбиття підсумків на брукований майданчик поряд з павільйоном. Розпочинає інструктор на прізвисько Чіч.

— Жах Господній. Ви наче розум втратили. Першочерговою пацієнткою мала бути жінка без ноги.

Починаються виправдовування. Було темно. Дим. Вона була на підлозі.

— Один з пацієнтів стояв просто посеред кімнати, — каже Чіч. — Посеред кімнати. І на нього ніхто не звернув уваги. Треба ширше розплющувати оченята. І до біса те «тунельне бачення».

Офіційний термін для позначення «бісового тунельного бачення» — звуження уваги. Це ще одна властивість дуже корисної за доісторичних часів, але в наш час потенційно згубної стресової реакції на небезпеку для життя. Людина фокусується на загрозі, а майже все інше лишається