Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ваша величносте, усе це я дізнався з допиту, якого вчинив одному марсельському морякові. Я давно вже стежив за ним і в день мого від’їзду видав наказ про його затримання. Цей чоловік, запеклий бонапартист, потайці їздив на острів Ельба; там він зустрічався з маршалом, і той дав йому усне доручення до одного паризького бонапартиста, імені якого я так і не домігся від нього; та доручення полягало в тому, щоб підготувати людей до повернення (прошу пам’ятати, ваша величносте, що я передаю слова підсудного), до повернення, яке має статися найближчим часом.

— А де цей чоловік? — поспитався король.

— У в’язниці, ваша величносте.

— І справа видалася вам поважною?

— Настільки поважною, що, дізнавшись про неї на родинному святі, у самісінький день моїх заручин, я відразу ж покинув усе: і наречену, і друзів — усе відклав до іншого часу, і з’явився припасти до ніг вашої величності, щоб скласти до них і мої застереження, і запевнення в моїй відданості.

— Так,  — сказав Людовик, — ви ж повинні були одружитися з панною де Сен-Меран.

— Із донькою одного з ваших відданих слуг.

— Так, так... та повернімося до того спільництва, пане де Вільфоре.

— Ваша величносте, боюся, це не спільництво, а справжнісінька змова.

— За нашого часу, — усміхаючись, відказав Людовик, — легко завести змову, та нелегко втілити її, тому що ми, нещодавно повернувшись на престол наших пращурів, звертаємо погляд одночасно на минуле, на теперішність і на майбутнє. Ось уже десять місяців мої міністри пильно стежать за тим, щоб береги Середземного моря ретельно охоронялися. Якщо Бонапарт висадиться в Неаполі, уся коаліція повстане на нього, перш аніж він устигне дійти до Пйомбіно; якщо він висадиться в Тоскані, то ступить на ворожу землю; якщо він висадиться у Франції, то тільки зі жменькою людей, і ми легко впораємося з ним, бо населення ненавидить його. Тож заспокойтеся, та будьте все ж таки певні нашої королівської вдячності.

— Ага! Ось пан Дандре, — вигукнув герцог Блякас.

На порозі кабінету стояв міністр поліції, він був блідий і тремтів; погляд його метався, наче свідомість покидала його. Вільфор хотів було піти, та Блякас утримав його за руку.

XI. Корсиканський людожер

Угледівши переповнене відчаєм обличчя міністра поліції, Людовик XVIII із силою пхнув стола, за яким сидів.

— Що з вами, бароне? — вигукнув він. — Чому ви в такому сум’ятті? Невже це через здогади герцога Блякаса, що їх підтверджує пан де Вільфор?

Герцог теж хутко підійшов до барона, та страх придворного подолав зловтіху державного діяча: справді, становище було таке, що незрівнянно ліпше було самому вкритися ганьбою, ніж бачити ганьбу міністра поліції.

— Ваша величносте... — пробурмотів барон.

— Кажіть! — звелів король.

Тоді міністр поліції, поступаючись відчаю, упав навколішки перед Людовиком XVIII, що відступився назад і насупив брови.

— Будете ви говорити чи ні? — запитав він.

— Ох, ваша величносте! Що за лихо! Що мені вдіяти? Немає мені втіхи!

— Мосьпане, — сказав Людовик, — наказую вам говорити!

— Ваша величносте, узурпатор покинув острів Ельба двадцять восьмого лютого і пристав до берега першого березня.

— Де? — швидко запитав король.

— У Франції, ваша величносте, у маленькій гавані біля Антібу, у затоці Жуан.

— Першого березня узурпатор висадився у Франції біля Антібу, у затоці Жуан, за двісті п’ятдесят льє від Парижа, а ви дізналися про це тільки зараз, третього березня... Ні, мосьпане, цього не може бути: або вас обманули, або ви з глузду з'їхали!

— Ох, ваша величносте, це щира правда!

Людовик XVIII затремтів од гніву та страху і рвучко схопився, наче раптовий удар поцілив йому простісінько в серце.

— У Франції! — заволав він. — Узурпатор у Франції! Значить, за ним не стежили? Чи, може, заодно з ним були?

— Ваша милосте, — вигукнув герцог Блякас, — таку людину, як барон Дандре, не можна звинувачувати у зраді! Ваша величносте, усі ми були сліпі, і міністр поліції зазнав загального засліплення, та й годі!

— Проте... — почав було Вільфор, та раптом затнувся. — Вибачте, ваша милосте, — уклонившись, сказав він. — Моє старання захопило мене; прошу вашу величність вибачити мені.

— Кажіть, пане, кажіть сміливо, — мовив король. — Тільки ви попередили нас про лихо; допоможіть знайти спосіб відбити його.

— Ваша величносте, узурпатора на півдні ненавидять; гадаю, якщо він зважиться йти через південь, то на нього легко можна буде підняти Прованс і Ланґедок.

— Правда ваша, — сказав міністр, — та він іде через Ґап і Сістерон.

— Іде! — урвав його король. — Значить, він іде на Париж?

Міністр поліції промовчав, що дорівнювало зізнанню.

— А Дофіне? — запитав король, звертаючись до Вільфора. — Як ви гадаєте, чи можна й цю провінцію підняти, як Прованс?

— Мені сумно казати вашій величності гірку правду, та настрій у Дофіне набагато гірший, ніж у Провансі й Ланґедоці. Горяни — бонапартисти, ваша величносте.

— Він був добре обізнаний... — прошепотів король. — А скільки у нього війська?

— Не знаю, ваша величносте, — відказав міністр поліції.

— Як не знаєте? Ви забули запитати про це? Щоправда, це не так і важливо! — з нищівною посмішкою докинув король.

— Ваша величносте, я не міг про це запитати — донесення сповіщає тільки про висадження узурпатора і про шлях, яким він прямує.

— А як ви отримали донесення? — запитав король.

Міністр понурив голову й почервонів, мов буряк.

— Телеграфом, ваша величносте.

Людовик XVIII ступнув уперед і згорнув руки на грудях, як Наполеон.

— Отож, — сказав він, збліднувши від гніву, — сім союзних армій скинули цього чоловіка; дивом повернувся я на трон моїх предків після двадцятип’ятирічного вигнання; усі ці двадцять п’ять років я вивчав, думав, пізнавав людей і справи тієї Франції, що була мені обіцяна, — і нащо? Для того, щоб тієї хвилини, коли я сягнув мети моїх бажань, сила, яку я тримав у руках, вибухнула, мов грім, і поцілила в мене!

— Ваша величносте, це доля... — пробурмотів міністр, почуваючи, що такий тягар, невагомий для долі, достатній, щоб розчавити людину.

— Значить, те, що казали про нас наші вороги, правда: ми нічому не навчилися, нічого не забули! Якби мене зрадили, як його, я міг би ще втішитися. Та бути поміж людей, яких я обдарував почестями, людей, що мали б мене берегти більше, ніж самих себе, тому що моє щастя — їхнє щастя, адже до мене вони були ніщо — і пропасти через їхню безпомічність, їхню дурість! Так, мосьпане, правда ваша, це доля!

Не зважуючись звести голову, міністр слухав цю грізну відповідь. Блякас утирав піт із чола; Вільфор подумки всміхався, почуваючи, що значення його зростає.

— Упасти, — провадив Людовик XVIII, що з першого ж погляду зміряв глибину безодні, яка розверзлася перед монархією, — упасти й дізнатися про своє падіння телеграфом! Мені було б легше піднятися на шибеницю, як ото вчинив брат мій, Людовик XVI, аніж спускатися східцями Тюїльрі під градом кпин... Ви не знаєте, мосьпане, що означає у Франції стати посміховиськом,