Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Як і боротьбисти, незалежники спочатку прийняли радянську платформу та намагалися працювати через ради й інші, офіційно санкціоновані режимом П’ятакова, політичні інституції. Але утиски, що дедалі посилювалися, досить швидко практично унеможливили їхнє легальне функціонування. Лідери незалежників дійшли висновку, що єдиним способом запобігти перетворенню України на російську колонію руками більшовиків був вихід проти них на полі бою. Юрій Мазуренко, їхній лідер, заснував ревком[300] незалежників під протекторатом отамана Зеленого в Київській області. Мазуренко надіслав більшовикам ультиматум, заявляючи, що незалежники боротимуться за радянську владу, національне самовизначення та проти «грабіжників трудящих мас», тобто за принципи більшовиків, які самі більшовики й порушили[301]. Протести поширювалися, залучаючи дедалі більше отаманів і залишки армії Григор’єва. Більшовикам не дуже подобалася перспектива того, що їхні офіційно проголошені принципи буде спрямовано проти них самих. Один із членів українського радянського уряду вдався до малоестетичного порівняння повстання з сифілісом[302]. Участь незалежників у повстанні отамана Зеленого надовго погіршила відносини між майбутніми укапістами та більшовиками. Найімовірніше, це і є той єдиний важливий фактор, який пояснює, чому укапісти, на відміну від боротьбистів, ніколи не набули б поважності в очах більшовиків.

Коли Добровольча армія Денікіна витіснила більшовиків із України, незалежники зрозуміли, що для ефективного протистояння новому режиму потрібна співпраця з якоюсь більшою політичною силою. Оскільки незалежники вже розірвали відносини з більшовиками й жодна політична партія не прагнула до співпраці з анархістами-махновцями, Директорія Петлюри була єдиним можливим союзником. Петлюра був занадто «буржуазним» для незалежників, але він принаймні був українцем та доклав багато зусиль, щоб досягти modus vivendi з ревкомом незалежників. Ця асоціація проіснувала недовго через небажання Петлюри вести військове протистояння білим. Проте дізнавшись, що Петлюра здавав Денікінській армії одну позицію за іншою без бою, незалежники відмовилися від угоди з ним та проголосили, що боротимуться і з Директорією, і з Добровольчою армією. Із військового погляду, вони не могли довго протистояти одночасно двом набагато потужнішим силам. У жовтні 1919 року двоє лідерів незалежників, Мазуренко й Ткаченко, вирушили до Москви в надії знайти спільний ґрунт для співпраці з більшовиками[303].

У січні 1920 року незалежники вслід за боротьбистами провели з’їзд, на якому змінили свою назву на «Українська комуністична партія» й таким чином збільшили кількість українських комуністичних партій до трьох. Відомі за ініціалами — як укапісти — вони були сильнішими в своїй критиці КП(б)У, ніж боротьбисти, водночас наслідували приклад боротьбистів у зверненні до Комінтерну з петицією про утвердження їх єдиним представником українського пролетаріату. Щоб підкріпити свою амбіцію стати повноцінною альтернативою КП(б)У, укапісти також опублікували детальну програму, яка складалася з пропозицій щодо всього: від ставлення до релігії — до громадського здоров’я, разом із теоретичними міркуваннями про функцію закону.

Основним інтересом укапістів було, звичайно, національне питання. Саме посилаючись на нього, укапісти зміцнили своє становище. Їхній основний аргумент може здаватися радше банальним для кожного, хто ознайомлений із антиімперіалістичними аргументами мислителів третього світу нині, але він був досить оригінальним у 1920-му. Відповідно до програми укапістів, імперіалізм перебував у кризовому стані. З одного боку, це загрожувало колоніальним народам «знищенням їхнього національно-політичного життя, навіть національної культури», а з другого — покращувало рівень економіки колоніальних народів, таким чином стимулюючи їх нарощувати свою економічну потугу та прагнути до національного визволення. Оскільки імперіалізм породжує ненормальну слабкість національної буржуазії, національна боротьба збігається з боротьбою проти капіталізму. Це надає комуністам можливість вести національно-визвольну боротьбу та прив’язати її до справи соціалізму. У таких «далеко не з першої десятки» країнах, як Україна, це означає, що національно-визвольна боротьба, досягнувши своїх цілей, як правило, перетвориться на комуністичну революцію силою її власної внутрішньої динаміки. Все, що потрібно, — партія, яка здатна вести її до комунізму. Не дивно, що укапісти проголосили себе готовими й спроможними виконати таке завдання. Проте пізніше вони заявили, що питання полягає не тільки в тому, чи РКП визнає національний аспект української революції. Укапісти стверджували, що революції відбуваються в межах національно-територіальних утворень і що відмова визнати національний аспект такої революції тільки зашкодить сподіваному успіху. Укапістське бачення національного та соціального аспектів революції було діалектичним: тоді як революція мала б організаційно зростати від внутрішніх сил певної нації, взаємозалежність світової капіталістичної системи виключала досягнення національного й соціального визволення працівників лише у світовому масштабі. Метою, як стверджували укапісти, повинна бути незалежна соціалістична республіка для кожної нації, хоча й об’єднана в «тісний товариський союз» із іншими[304].

«Меморандум Української комуністичної партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу» передбачав визнання укапістів єдиним представником українського пролетаріату. Документ розпочинався з історичного нарису української революції, що мав на меті показати, для чого була потрібна Українська комуністична партія, коли КП(б)У вже існувала як обласна організація РКП. Укапісти стверджували, що спадщина колоніального гноблення в Україні призвела до виразно українського революційного процесу, який очолювали спочатку такі революційні інтелігенти, як Шевченко й Драгоманов, РУП на зламі століть та УСДРП опісля. У 1917 році, як заявили укапісти, УСДРП була найактивнішою партією в українській Центральній Раді, налічувала десятки тисяч членів і неабияк впливала на український пролетаріат. На відміну від неї, російські більшовики з КП(б)У[305] не відігравали ролі в національній революції та відмовилися визнавати, що українські маси прагнули національного визволення не менше, ніж соціального. Більшовицьке бачення українського руху як простого шовінізму призвело до їх самовиключення з української революції. Незважаючи на те, що вони час від часу визнавали позитивні аспекти української революції, більшовики все ж таки планували знищити все українське, щойно контроль над Україною буде в їхніх руках. Утім, внутрішні сили революції й далі розвивалися та формувалися, керуючи розколом УСДРП, коли її найбільш революційно налаштовані члени залишили своїх колишніх товаришів, щоб увійти до складу незалежників. Повстання Зеленого та незалежників, як стверджував меморандум, проти більшовиків зовсім не зменшило революційних повноважень укапістів. Це був неминучий результат політики КП(б)У — пережитку царського періоду національного гноблення. У січні 1920-го незалежники завершили свою еволюцію в напрямі комунізму, назвали себе Українською комуністичною партією та почали вести українських робітників і селян до комунізму. КП(б)У не могла цього робити як обласна організація РКП, а також з огляду на її старі імперіалістичні звички, — стверджували укапісти. Саме тому Комінтерн повинен був визнати укапістів єдиним законним лідером усіх пролетарів України[306].

У меморандумі увага скеровувалася на проблему колоніальної