Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

на сiро-зеленому вербовому листi. Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкi нiздрi роздималися i високо зводилися з-пiд розхристаної керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще смiлiше, нiж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.

— Зiньку! — промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд пекучий.

— Чого? — спитався.

— Ой не передихну!.. Бiгла… побачила, що ти сюди пiшов… хотiла перестрiти…

— Хiба яке дiло є? — спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно…

— Дiло!.. Ой, є, ще й велике! — i вона приступила до його ще ближче. Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?.. — Вона спинилася на мить, — їй увiрвався голос. — Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… i день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Твої очi, твої брови бачу!..

Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу, i вiд усього її молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.

I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його грудьми, вся тремтючи, i впилася в його уста своїми устами. Вiн почув, що в його туманiє голова… На мить… а тодi, вхопивши її обома руками за плечi, вiдштовхнув од себе, скрикнувши:

- Ївго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..

— Що менi чоловiк?! Я його ненавидю, я тебе люблю! — i вона знов простягла до його руки.

Але вiн дужим рухом одхилив її набiк i обминув, промовивши:

— Грiх тобi, Ївго, таке казати! Не буде цього нiколи!

I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А вона дивилась йому вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.

— Зiньку! — скрикнула. — Вернись!

Вiн i не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподiваючись iще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:

— Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, i вона як стояла, так i впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тiльки хлипала, усiм тiлом здригаючись…

Врештi почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та нi за одним не пропадала так, як за Зiньком.

От i недавно — Микита Тонконоженко, яким гарним вiн їй здавався, поки цього Зiнька не побачила… А тепер їй Микита просвiтку не дає, переймає та нагадує старе цiлування, а її аж верне вiд його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той i її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився нiколи до неї, i, може, через те й покохала його так, як ще нiкого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а вiн мов не бачить, мов не чує, мов не розумiє!..

А сьогоднi… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його i цiлувати… цiлувати!.. скоро побачила його там, на вулицi… I ось тепер!..

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, i вiн не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурнiша за неї? Чи вiн боїться жiнки? Нi, вiн не з боязких… То це любить її так!..

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж iз їм зробиш!

Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим iншим. Є ж зiлля… Пiде до баби Мокрини — та їй дасть… дасть такого, що як вип'є вiн, то вiд Гаїнки так i одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бiгатиме вiн за нею так, як i всi iншi бiгали… От тодi вже не вiдiпхне так, як сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попанує над їм!..

I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько буває в їх у хатi, то легко буде й дати йому — чи спити, чи з'їсти.

Ця_ думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тодi пiдiйшла до кринички i вмилася холодною водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи з верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка — iшов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася iзнов на весiлля.

Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

— А бачили? — попитав Карпо. — Денис уже оре пересельську землю.

— Невже?

— Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоемiливсь.

— Це ж виходить — вiн уже впевнився, що справа на його руч повернеться, — сказав Зiнько. — Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

— Ге-ге! Вiн тепер, з'їздивши в город, так пiдняв морду, що й кочергою не достанеш! — сказав Васюта. — Тiльки треба йому назад її нахилити.

— Провчити їх треба, — промовив Карпо, — провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без мiри, немов тi пси.

— Еге, провчиш їх! — одказав Грицько. — Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крiзь сито й решето пройде.

— Ну, людина! — крутнув головою Васюта. — Мав вилупиться чорт, та пiвнi заспiвали — вродився чоловiк. Так тобi й риє, так тобi й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.

— Васюто!..гарикнув Карпо.

— Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сiв i почав крутити бiлявого вусика.

— Кажи, Зiньку, ти що думаєш? — питався Грицько.

— Як на мою думку, вiдказав Зiнько, — то пiдождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

— А як i губернатор нiчого? — спитав Карпо.

— Тодi далi… у санод!.. — одказав Грицько. — Хоч до царя!.. Нехай Зiнько пише!

Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:

— Нi, не такої їм треба науки, не такої!

— А якої ж?

— Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить, тодi i я з своїм словом серед вас озвуся.

Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.

По цiй розмовi озвався Грицько:

— От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв… Спасибi