Читати книгу - "Чи це людина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нема такої черствої душі, в якій Анрі не зміг би пробити щілину, якщо постарається. І в концтаборі, і в Буні він має силу-силенну покровителів: це англійські солдати, французькі цивільні робітники, українці, поляки, німецькі «політичні», принаймні четверо блокових старост, кухар, а навіть один есесівець. Але його улюбленим полем діяльності є Ка-Бе; у Ка-Бе Анрі входить вільно, доктор Цитрон і доктор Вайс не лише його покровителі, але й друзі, які кладуть його в шпиталь тоді, коли він хоче, і з тим діагнозом, який він хоче. Це буває, зокрема, перед селекціями і в період важких робіт — щоб «перезимувати», каже він.
Маючи таких солідних друзів, Анрі, цілком природно, рідко вдається до третього методу, тобто до крадіжок; зрештою, на цю тему він розводиться неохоче, що цілком зрозуміло.
Бесідувати з Анрі у хвилини відпочинку дуже приємно. Крім того, це корисно — у таборі нема нічого, про що він не знає, про що він не розмірковує у свій небагатослівний і логічний спосіб. Про свої перемоги він говорить з увічливою скромністю, як про незначну здобич, але охоче і детально розповідає про ті розрахунки, які спонукали його підійти до Ганса і спитати про сина на фронті, а розмовляючи з Отто, натомість, показати свої шрами на гомілці.
Розмовляти з Анрі корисно і приємно; іноді трапляється навіть відчувати його тепло і близькість — здається, ніби тебе з ним єднають якісь узи, а навіть почуття; здається, ніби ти відчуваєш його зболену людську сутність, яка усвідомлює свою незвичайну особистість. Але через мить його смутна усмішка заклякає холодною гримасою, мов тренованою перед дзеркалом; Анрі ввічливо перепрошує («...j’ai quelque chose à faire», «…j’ai quelqu’un à voir» [27]), і ось він знов на своєму полюванні і далі провадить свою боротьбу — непроникний і далекий, замкнений у своєму панцирі, ворожий до всіх, по-нелюдському хитрий і незбагненний, мов Змій з книги Буття.
Після всіх розмов з Анрі, навіть найсердечніших, я зоставався з легким відчуттям поразки, маючи невиразну підозру, що якимось незбагненним чином я теж був не його співрозмовником, а знаряддям у його руках.
Нині я знаю, що Анрі вижив. Я б багато віддав за те, щоб знати, як він живе на волі, але бачити його мені не хочеться.
Іспит з хімії
Команда 98, звана хімічною, мала б бути командою спеціалістів.
У день офіційного оголошення про її утворення навколо нового капо на аппельпляці у сірому світлі світанку зібрався невеличкий гурт з п’ятнадцяти гефтлінгів.
Капо був першим розчаруванням — був то знову ж таки «зелений трикутник», професійний злочинець — служба праці не вважала за необхідне, щоб капо хімічної команди був хіміком. Марно намагатися питати його про щось, він не відповість, або у відповідь дістанемо крики і стусани. Зрештою, певну надію подавала його не надто міцна статура і зріст нижче середнього.
Він виголосив коротку промову своєю грубою казармовою німецькою, і розчарування підтвердилось. Вони, значить, хіміки; гаразд, він — Алекс, і якщо вони гадають, що дісталися до раю, то помиляються. Насамперед, аж до дня початку виробництва, команда 98 буде звичайною вантажною командою, приписаною до складу хлориду магнію. Крім того, якщо вони вважають, що вони, Intelligenten, інтелігенти, можуть жартувати собі з ним, райхдойчем Алексом, тоді, Herrgottsacrament, хай йому біс, він їм покаже, аякже, він їм покаже… (стиснувши кулак і виставивши вказівний палець, він махнув ним навскіс у німецькому жесті погрози); і врешті нехай не думають, що когось обдурять, якщо хтось назвався хіміком даремно; іспит, аякже, у найближчі дні буде іспит — іспит з хімії перед тріумвіратом з відділу полімеризації: доктором Гаґеном, доктором Пробстом, доктором інженером Паннвіцем.
Тому, meine Herren[28], ми вже й так змарнували багато часу, команди 96 та 97 вже вирушили, вперед марш, і, на початок, хто буде йти не в крок і порушить стрій, матиме справу з ним.
То був такий самий капо, як усі інші.
Виходячи з концтабору, перед оркестром та есесівським постом, де нас перераховують, марширувати ми маємо по п’ятеро, тримаючи шапку в руці, витягнувши нерухомі руки вздовж тіла і напруживши шию, розмовляти не можна. Далі ми шикуємось по троє, і вже можна спробувати перекинутися кількома словами крізь стукіт десяти тисяч пар дерев’яних підошов.
Хто вони, ці мої товариші-хіміки? Біля мене крокує Альберто, він студент-третьокурсник, цього разу нам теж вдалося не розлучитися. Третього ліворуч від мене я ніколи не бачив, він здається дуже молодим і блідий, як віск, номер його вказує, що він голландець. Три спини переді мною теж мені незнайомі. Назад обертатися небезпечно, я можу збитися з кроку і спіткнутися; та все ж я пробую на мить озирнутись і бачу обличчя Ісса Клаузнера.
Поки крокуєш, нема часу думати — треба пильнувати, щоб не наступити на дерев’яні колодки того, хто шкутильгає перед тобою, і не дати собі наступити тому, хто шкутильгає за тобою; час від часу треба переступати через провід або обходити в’язку калюжу. Я знаю, де ми — я тут вже проходив зі своєю попередньою командою, це H — Strasse, вулиця складів. Кажу це Альберто: ми справді йдемо в напрямку складу хлориду магнію, принаймні це не вигадка.
Ми прийшли, сходимо вниз у просторий вологий підвал, де гуляють протяги; це місце роботи нашої команди, його називають Bude — «будою». Капо ділить нас на три бригади: четверо йдуть вивантажувати з вагону мішки, семеро переносять їх вниз, а четверо складають купою на складі. Ці останні — це я, Альберто, Ісс та голландець.
Нарешті можна поговорити, і кожному з нас те, що сказав Алекс, здається сном божевільного.
Складати іспит з хімії — з цими нашими порожніми обличчями, з голеними черепами, у цьому непристойному одязі. Й іспит, очевидно, буде німецькою; нам доведеться постати перед якимось білявим доктором-арійцем, сподіваючись, що нам не потече з носа, бо він, мабуть, не знає, що носовиків у нас нема, і не буде змоги йому це пояснити. І з нами буде давній наш товариш, голод, і коліна у нас труситимуться, і він напевно відчує цей наш запах, до якого ми вже звикли, але який переслідував нас у перші дні — запах сирої, вареної і перетравленої ріпи та капусти.
Саме так, підтверджує Клаузнер. Значить, німцям так потрібні хіміки? Чи це ще один трюк, новий фокус pour faire chier les Juifs[29]? Чи усвідомлюють вони, яким гротесковим і абсурдним буде цей іспит, до якого примушують нас, уже неживих, уже наполовину недоумкуватих серед цього безрадісного очікування на небуття?
Клаузнер показує мені дно свого казанка. Там, де інші видряпали свій номер, а ми з Альберто нашкрябали наші імена, Клаузнер написав: «Ne pas chercher à comprendre» [30].
Хоч ми думаємо про це не більше кількох хвилин на день, і навіть тоді дивно відстороненим і байдужим чином, ми добре знаємо, що потрапимо під селекцію. Я знаю, що я не з тих, хто витримує, я надто добре вихований, забагато думаю, виснажуюсь на роботі. А тепер я знаю, що врятуюсь, якщо стану спеціалістом, а ним я стану, якщо складу іспит з хімії.
Нині, у цей день, коли я сиджу тут за столом і пишу, я й сам не переконаний, що ці речі трапились насправді.
Минули три дні, три звичні, нічим не примітні дні, такі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.