Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

проблему. Я міг розлютитися на того чоловіка, сперечатися з ним, «перевершити» його біль своїм болем, — і тоді ми обидва здавалися б нечутливими мудаками. Або я міг обрати кращу проблему: попрактикуватися зберігати спокій, намагатися краще зрозуміти своїх читачів, пам’ятати про того чоловіка щоразу, коли писатиму про біль і травму. Саме це я і спробував зробити.

Просто відповів, що співчуваю його втраті. І все. Що тут іще скажеш?

Генетика і тягар, який поклали нам на плечі

2013 року «Бі-Бі-Сі» вибрало кількох підлітків із обсесивно-компульсивним розладом (ОКР). Журналісти спостерігали за ними в процесі інтенсивної терапії, яка мала допомогти дітям подолати небажані думки й повторювану поведінку.

Серед цих підлітків була Імоджен, сімнадцятирічна дівчина, яка мала компульсивну потребу злегка стукнути по кожній поверхні, повз яку проходила; якщо їй не вдавалося цього зробити, дівчину полонили моторошні думки про те, як помирає вся її родина. Був там і Джош, який мав потребу робити все обома половинами тіла: тиснути руку знайомому обома руками, їсти двома руками, переступати через поріг обома ногами тощо. Якщо йому не вдавалося «зрівняти» дві половини свого тіла, він переживав напад несамовитої панічної атаки. А ще серед хворих дітей був Джек, класичний бактеріофоб, який відмовлявся виходити з дому без рукавичок, кип’ятив воду, перш ніж її пити, і відмовлявся їсти будь-які продукти, якщо сам їх не помив і не приготував.

ОКР — це жахливий неврологічний і генетичний розлад, його неможливо повністю вилікувати, лише взяти під контроль, якщо вдасться. І взяти цей розлад під контроль можна лише взявши під контроль цінності людини.

Перше, що роблять у цьому проекті психотерапевти, — пояснюють дітям, що ті мають прийняти абсурдність власних компульсивних бажань. На одному прикладі поясню, що це означає: коли Імоджен заполоняють моторошні думки про смерть її родини, вона має прийняти факт, що її родина справді може загинути, і з цим нічого не вдієш. Простіше кажучи, їй кажуть: те, що з тобою відбувається, — не твоя провина. Джона змушують зрозуміти, що в довготривалій перспективі «зрівнювання» всіх його дій і приведення їх до симетрії більше зіпсує йому життя, ніж панічні атаки, які виникають час від часу. А Джекові нагадують, що хай би як він старався, бактерії завжди оточують його й інфікують.

Мета терапії — показати дітям, що їхні цінності нераціональні, що це взагалі не їхні цінності, а наслідки розладу. І що виконуючи ці ірраціональні цінності, вони насправді забирають у себе здатність нормально функціонувати.

Наступний крок — заохотити дітей обрати собі інші цінності, які були б вагомішими за цінності ОКР, і зосередити увагу на них. Для Джоша це можливість не приховувати свій розлад від друзів і родини, перспектива мати нормальне функціональне соціальне життя. Для Імоджен це розуміння, що вона може взяти під контроль власні думки й почуття і знову стати щасливою. А для Джека — можливість на довший час виходити з дому й переживати менше травматичних епізодів.

Маючи нові цінності перед внутрішнім зором, підлітки проходили інтенсивні курси вправ для повернення психічного здоров’я, що мали допомогти їм жити згідно із цими цінностями. Виникають панічні атаки. Ллються сльози. Джек ударяє кулаком у кілька неживих предметів і негайно миє руки. Але коли зйомки документального фільму добігають кінця, прогрес очевидний. Імоджен більше не потребує торкатися всіх поверхонь, які їй трапляються. Вона каже: «Десь на споді мого мозку досі живуть монстри, можливо, завжди там житимуть. Але тепер вони сидять значно тихіше». Джон може витримати двадцять п’ять — тридцять хвилин без «зрівнювання» дій обох половин свого тіла. А Джек, який робить найбільші успіхи, навіть може піти в ресторан і попити з пляшки чи склянки, не помивши її перед цим. Він гарно підсумовує, чого зміг навчитися: «Я не обирав цього життя, не обирав цього страшенного, жахливого стану. Але я обираю, як із цим жити. Мушу обирати, як із цим жити».

Люди з якоюсь вродженою вадою, ОКР, низьким зростом або ще чимось іншим, часто вважають, що їх позбавили чогось дуже цінного. Думають, ніби нічого не можуть із цим зробити, тож уникають відповідальності за свою ситуацію. Вважають, що раз не обирали своєї дурнуватої генетики, то не їхня провина, що життя не складається.

Справді, провина — не їхня.

Але відповідальність — їхня.

Коли я вчився в коледжі, то мав трохи безумну мрію стати професійним гравцем у покер. Я вигравав гроші, отримував задоволення, але через рік серйозних занять покером покинув це діло. Цей стиль життя, коли не спиш всю ніч, втикаєш у комп’ютер, виграєш тисячі доларів одного дня, а наступного майже всі спускаєш — це було не для мене. І це не був здоровий і емоційно стабільний спосіб заробляти. Але той час професійної гри в покер дуже вплинув на формування мого світогляду.

Покер чудовий тим, що хоч у ньому завжди є місце для удачі, вона ніколи не визначає результати гри у тривалій перспективі. Комусь можуть роздати препогані карти, але він поб’є того, кому карти попалися чудові. Звичайно, гравець із чудовими картами має більше шансів зірвати банк, але насправді переможця визначають — ага, ви вже вгадали — вибір, що його кожен гравець робить під час гри.

Так само, мені здається, буває і в житті. Нам усім роздають карти. Декому трапляються кращі, ніж іншим. Легко звинувачувати карти і бути переконаним, що нас просто обійшла доля, але реальна гра будується на тому, який вибір ми зробимо зі своїми картами на руках, на які ризики вирішимо піти, з якими наслідками оберемо жити. Люди, які послідовно роблять найкращий вибір у різних ситуаціях, зрештою в покері вириваються вперед. У житті теж. І не обов’язково ці люди мають найкращі карти.

Є люди, які психологічно й емоційно страждають від неврологічних і/або генетичних вад. Але для них правила не міняються. Звичайно, вони отримали у спадок погану роздачу, і їхньої провини в тому немає. Так само, як не винен у своєму низькому зрості хлопець, який мріє з кимось зустрічатися. І як не винна людина, яку пограбували, у злочині. Але відповідальність лежить на всіх цих людях. Чи проходитимуть вони психотерапію, чи медикаментозне лікування, чи не лікуватимуться ніяк, — цей вибір мають зробити вони самі. Є люди, які пережили тяжке дитинство. Є люди, які переживають приниження, насильство, тиск — фізичний, емоційний, фінансовий. Їх не можна звинувачувати в їхніх проблемах і перешкодах, але вони все ж несуть відповідальність — завжди — за те, щоб рухатися вперед попри свої