read-books.club » Фантастика » Прощення 📚 - Українською

Читати книгу - "Прощення"

114
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прощення" автора Альош Штегер. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 60
Перейти на сторінку:
торкнутися?

— Пане Білий, прах є прах. Навіщо відкопувати те, що засипане? Ми ж усі знаємо, що проблема повоєнних злочинів ділить наше суспільство надвоє. Усі політики, і ліві, і праві, користають з того, що конфлікт не вирішується, що щоразу виявляють нові й нові захоронення, що знову поширюються міфи й спалахує ненависть. Якби ви мене запитали…

Магда Орнік схиляється й вимикає диктофон.

— Будь ласка, off the record[23]. Я думаю, що було б добре переорювати всі цвинтарі кожні 15–20 років. І був би спокій. Люди пам’ятають, бо постійно ходять на кладовища. Відвідини могил треба обмежити або ж повністю заборонити. Припустімо дві точки зору. Перша — що вся наша держава є великим некрополем. Усі знають: де б не копнув лопатою, натрапиш на могилу чи ціле захоронення. Римляни, Середньовіччя, напади турків, Перша світова війна, Друга світова, повоєнні злочини. Словенія стоїть на роздоріжжі. Тут усе пов’язано, кожна епоха залишає по собі своїх мертвих. З цієї точки зору тільки людська пам’ять і наявність пам’ятника відрізняють найзвичайнісінький газон від нашого кладовища. У нас на цвинтарі ви постійно пам’ятаєте, що ви — на цвинтарі, бо ходите поміж могилами, хоча ми не замислюємося над тим, що сіємо пшеницю — на могилах, садимо квіти і салат — на могилах, що на могилах зводимо наші будинки. Ми неохоче визнаємо, що покійні — це насправді гній для майбутніх поколінь. Це перший, можливо, дещо хворобливий, погляд. Друга точка зору — більш оптимістична. Вона ґрунтується на житті, на тому, що живе тут і тепер. Не знаю, як щодо Вас, пане Адаме, але я щаслива, що я — жива, що можу щодня вставати, ходити на свою прекрасну роботу, допомагати людям миритися з утратою. Я щаслива, що можу вільно рухатися, садити, працювати на землі, що можу дихати, стрибати, мов пташка, радіти життю, адже воно є найбільшим подарунком.

— Пташка?

— Ну, може, порівняння не зовсім вдале, але ж ви розумієте, що я маю на увазі. Ми не кращі за тварин, радше, навпаки.

Роза Портеро непримітно корчить гримасу, нахиляється і знову вмикає диктофон. Пані Орнік кидає на неї гострий погляд.

— Отже, ви розумієте словенську? — питає Розу пані Орнік.

Роза знизує плечима.

У цей час Білий дістає свою ручку. Починає нею похитувати в такт мелодії «Лоенгріна», яка долинає з приймальної.

— Ні, вона не розуміє, лише декілька слів. Скажіть, будь ласка, тут на одній із фотографій є Андреас?

— Ох, Андреас! Чому Ви про нього згадали? Він — геній! Його вистави якраз дуже близькі до цілісного мистецтва — окрім творів Вагнера і нашого кладовища, звісно. Ще дуже давно я дивилася його виставу «Вавилонія», і тоді в мене з’явилася ідея поставити спеціальні інсталяції, які нині…

Пані Орнік зупиняється посеред речення, продовжує рваними фразами: «…супроводжують наших відвідувачів, коли ті ходять по нашому цвинтарі».

Керамічна ручка відбиває ритм — тік-так, тік-так. «Лоенгрін» Вагнера. Тік-так, тік-так. Роза Портеро махає рукою перед обличчям Магди Орнік. Жодної реакції. Білий і Роза обмінюються кивками. Білий ховає авторучку, витягує з портфеля е-метр, вкладає Магді в долоні металеві ручки. Вмикає. Стрілка повзе і завмирає посередині шкали.

— Магдо, розкажи нам про те, ким ти була перед тим, як народилася Магдою Орнік.

— Я нічого не бачу. Все ніби за завісою, — тихо каже директорка.

Білий стежить за стрілкою е-метра, яка двічі ворухнулася вправо і знову зупинилася посередині.

— Хто затуляє твоє минуле?

— Я.

— Хто ти, Магдо?

— Я — безліч інших.

— Так, Магдо, ти — безліч інших. Розкажи мені про них.

Магда вдивляється кудись крізь Білого. Вона в глибокому гіпнозі. Долоні, затиснені між колінами, судомно стискають ручки е-метра. Напружені м’язи обличчя, нерухомі вибалушені очі.

— Темно. Я ще не народилася, але вже жива. Я часто ховаюся під сухим хмизом. Я боюся.

— Чого ти боїшся?

— Я боюся Діда Мороза з Похор’я. Дід Мороз ніколи не буває один. Вони завжди приходять удвох — Дід Мороз і Смерть, і вони удвох завжди приходять з Похор’я. Я чую його хрипкий голос, від нього тхне шнапсом. От-от мене піймають його величезні долоні, витягнуть зі сховку і шпурнуть разом з іншими в безодню.

— Хто ці інші?

— Я не знаю, хто вони, я тільки знаю, що вони — мертві. Як моя мама. Вона теж серед них. І по неї також приходили Дід Мороз і Смерть. Смерть завжди приходить із Похор’я.

— Вийди з цього життя, вертайся ще далі, назад. Що ти бачиш?

— Я бачу, що я — м’ясник. Я ходжу до селян на їхні далекі господи. Я тяжко працюю. Часто мушу цілий день добиратися до тварини, яку маю забити. Платять мало. Я мушу красти, щоби прогодувати сім’ю.

— А якщо ще далі, ще назад?

— Все ніби в тумані, я бачу воїнів, римських. На небі заграва, може, десь пожежа. У мене багато дітей. Одна дитина якраз померла через рану на спині. Мої діти часто помирають. Мій чоловік каже, що я в собі ношу смерть, що я годую дітей смертю, і тому вони помирають. Щодня я загортаюся в смерть своїх дітей. Смерть мене зігріває, це мій одяг, мій тілесний запах. Я оплакую дітей і знову народжую, оплакую і народжую. Там лежить хмиз. Хтось розкладає вогнище. Я продаю хліб і благаю богів ніколи більше не приходити на землю. А тоді знову вертаюся, і рани, які я зцілюю, відкриваються в інших місцях. Все довкола в ранах.

Роза Портеро нахиляється над головою Магди, заплющує очі, обнюхує її, як собака.

— Ich mаchte mehr über den Weihnachtsmann erfahren.[24]

Білий ствердно киває головою.

— Добре, розкажи нам більше про Діда Мороза з Похор’я.

— Подейкують, що він — комуніст, але насправді це нещасний чоловік, його родину вбили домобрани[25]. Він — один із найзавзятіших кулеметників. Його призначили ліквідатором полонених домобранів, німецьких солдатів, політичних опортуністів та інших небажаних. Війна ось-ось закінчиться. Він працює майже без перепочину, цілих три тижні. Стільки людей треба ліквідувати, потрібна чітка організація роботи. Групи приводять на край рову. Він відповідальний за розстріл, хтось — за транспорт, ще хтось сидить в екскаваторі. Рів, куди попадали щойно убиті, засипають. Це називається «убивство з людським обличчям». Той, у кого стріляли, мертвий. Якщо ні, то через секунду під товстим шаром ґрунту він все одно помре. Тут не буває такого, як‑от у яру Барбара. Там усіх тих бідолашних діток та жінок роздягли догола, зв’язали їм руки дротом і закопали живцем, аби вони повільно задихнулися. Або Рог, де багато хто не загинув від падіння в глибоку прірву, але мусив здатися — після кількох тижнів перебування між трупами, що розкладалися. Люди вижили, бо стали стерв’ятниками і канібалами. Тут такого не було. Убивство з людським обличчям. Кулеметник убивав дуже професійно. Лише раз помилився. Лише раз — тоді він випив забагато шнапсу і скосив чергою кількох своїх помічників.

Магда замовкає, а тоді продовжує інакшим, тихішим голосом.

— Я боюся звуку кулемета. Я затискаю вуха, але це не допомагає — звук проникає в мене. Я намагаюся думати про ті фортепіанні сюїти, які знаю. Хай мене порятує Шуберт. Але нема такої музики, яку б не заглушив звук кулемета. Дід Мороз має багато кулеметів. Зброя від пострілів дуже нагрівається, тому її треба постійно міняти. Три тижні розстрілів. Після тих

1 ... 24 25 26 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прощення"