Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Уф-ф, мене зараз знудить.

Тео обернувся до неї. Лейла підвелася і збиралася пройти повз нього, але Яблонський різко виставив уперед руку, перепинивши їй шлях.

— Ненавиджу сльозливі сцени й не хочу ні з ким спілкуватися, а особливо — з нею.

— Чому ж ні,— Тео вигнув брову.— Ти ж у нас сьогодні героїня.

— Я починаю шкодувати про своє рішення.

Один з вигнанців кинув Яблонському сухий одяг, він стягнув із себе брудну сорочку й пожбурив її на підлогу.

— А от скажи мені, люба Лейло,— Яблонський уїдливо примружився.— Чому ти витягла Федю? Ти ж могла так загинути. Чому ти його врятувала?

Його очі здавалися непроникно-чорними і сторожко блищали. Червоні відблиски вогню підкреслювали тіні на западинках щік, стиснуті щелепи, рельєф статури. Як легко її піднімали ці дужі руки, як він стискав її груди і сідниці... Лейла втягнула повітря і відвела погляд. Стоп. Більше ніколи не варто думати про це.

Яблонський ледве не погойдувався від нетерпіння. Він чекав на її відповідь. Він чекав правди. Але він її не почує. Ніколи. Лейла криво посміхнулася.

— Бо в мене величезне добре серце?

— М-м-м... та ні. То чому ж?

Вигнанка знову рушила була вперед, але Яблонський уперто зупинив її. Лейла спробувала відштовхнути його руку, але Тео напружив м’язи, і дівчина, як і раніше, залишилася в кутку. Що ж, мабуть, вона була з ним люб’язною надто довго, час уже закінчувати. Лейла презирливо скривилася і мовила:

— Яблонский, дай пройти. У меня выдалась чертовски плохая ночь[101].

— Ничего, потерпить, прошлая ночь ведь была чертовски хороша[102].

Тео вимовив цю фразу російською, по Лейлиній шкірі враз пробіг морозець. Яблонський не мав німецького акценту. На його обличчі заграла пихата посмішка. Лейла не могла повірити: перед нею ніби стояла інша людина, і вона не знала, що ще змінилося в ньому за цю довгу ніч.

— Як?..— видихнула вигнанка.

— Якось так сі стало, люба моя,— відповів він українською і засміявся.— Все, що було його, стало моїм. Тож я розмовляю його мовами, а Федя — моїми. І ще, мабуть, він непогано стріляє. Чи зможе виграти першість Леобурга з покеру. Але це неважливо. Важливо, щоб ти відповіла на моє запитання.

Лейла роздратовано подумала, що чомусь давно не хотіла його вбити.

— Яблонський, єдине моє бажання зараз — це знайти будь-яке джерело теплої води і помитися, поки нас не вбили. Тож у мене нема часу на твої дешеві жарти.

— Невже тобі настільки неприємна моя увага?

— А, це коли до тебе залицяється мужик з перегаром? Мабуть, ні.

— Що ж, доведеться тобі трохи потерпіти, адже ти досі під арештом,— Тео окинув її поглядом.— До речі, ти теж не завжди пахнеш ружами.

Лейла презирливо скривила губи.

— Саме так, тому мені терміново треба помитися.

— Я — твій конвоїр. Якщо ти і підеш кудись, то лише зі мною.

— Що?!

— Так-так, намилю тобі спинку,— кивнув Яблонський.— А поки що сядь біля вогню і слухай мої дешеві жарти.

— Тео, я хотіла...

Вигнанка здригнулася. Поруч з ними стояла Джекі. Вона була бліда, але її обличчя ніби сяяло зсередини.

— Тео, я не знаю, як тобі вдалося, але я хотіла подякувати...

— О, я тут ні до чого,— він швидко натягнув на себе суху сорочку.— Це все вона.

Лейла втягнула голову в плечі. Джекі звела на неї погляд. Від цього їй раптом забракло місця. Хай вона піде, хай вона відчепиться...

— Лейло, дякую тобі...

— Так. Ні. Стоп. Це все Яблонський. Він нас витягнув.

Тео закотив очі.

— Та я б не звівся на ноги без твоєї допомоги, Женю,— він глипнув на юрбу леобуржців і поспіхом виправився,— Агнесо.

— Отож, ми всі одне одного трохи виручили і забудьмо про це,— нервово смикнулася Лейла.

— Гадаю, тобі доведеться все йому пояснити,— Тео звернувся до Джекі.— З моїх спогадів йому буде важко щось зрозуміти.

Джекі насупилася і кивнула. В коридорі почувся гамір.

— Агнесо! — до Джекі підбіг вигнанець і тицьнув їй купу телеграм.— Свіжі зведення з фронтів!

— Що там? — Тео кивнув на телеграми.

— Австро-Боснія розірвала союз із Пруссією,— пробурмотіла Джекі, простягаючи йому паперову смужку.— Пруссія вела таємні переговори з Британією.

— Отже, вони намагатимуться припинити війну з Францією і зосередяться на Росії та Етрурії,— Тео хитнув головою.— Після Другої війни це досі їхні головні проблеми.

— Схоже, ти маєш рацію,— Джекі витягла з купи повідомлень ще одне.— От тільки на італійському фронті їм не щастить. Страйк флоту в Далмації.

— Народи балканського півострова вже наїлися війни доневпоїду,— посміхнувся Тео.— Якщо хорвати ще трохи натиснуть — Австрія за кілька днів утратить Балкани.

— Чого ти радієш? — кинула Лейла.— Польща... пардон, Малопольське Князівство пропускає через свою територію австрійські війська. Вони будуть тут за кілька днів. І візьмуть Леобург голіруч.

— Не візьмуть,— заперечила Джекі.— Данило повернувся. І він повернувся з австрійською суперзброєю.

Лейла здригнулася. Це здавалося неймовірнішим, ніж її втеча з в’язниці. Брови Тео поповзли вгору.

— Вони не полізуть сюди,— промовила Джекі.— Як і росіяни. Я бачила, як діє ця машина. Росія втратила цілу армію за кілька хвилин. Ми всі живі лише тому, що Данило їх зупинив.

Лейла закліпала.

— Тобто, їм залишається...

— ...розпочати бійку з Росією трохи північніше,— посміхнувся Тео.— Приймаю ставки за австрійський бліцкриг на Петербург.

— Гаразд,— гмикнула Лейла.— Ну і де той ваш Данило?

Джекі зупинилася, перш ніж переступити поріг маєтку Яблонських. На весь маєток лишилися цілими лише кілька вікон. Одну зі стін посікло, бурий ракушняк був поцяткований дірками від куль, верхівку правої вежі звалило вибухом.

— Нагору,— скомандувала Джекі.— Кімната ліворуч.

Леобуржці занесли Федю на другий поверх. У кімнаті Едварда було надприродно тихо. Мініатюрний годинник-скринька на столі мовчав. Вікна були наглухо зачинені. Здавалося, що ця кімната — єдина, в якій все залишилося так, ніби її господар хвилину тому вийшов по якусь дрібницю й от-от повернеться. Водночас вулицю поруч з будинком було завалено обгорілим металом. Джекі переступила поріг. Повітря в кімнаті відчутно здригнулося, ніби стрепенулася з несподіванки жива істота. Будинок упізнав її.

Вони довго вирішували, куди доправити Федю: в Ратуші залишати його було не можна, а шлях до шпиталю