Читати книгу - "Ходіння по муках"

гасати в тачанках по степу поміж палаючими хуторами. Селянське діло — поважно думати коло землі та працювати. Земля-матінка, тільки не полінуйся, а вона вже тобі віддячить. Все веселило Олексія Івановича: і господарські думки, від яких він одвик, бувши у Махна, і м’якенький сірий деньок, що рідко сіяв повільні сніжинки, і сільська тиша, і запах рідного диму. Походжуючи, Олексій нема-нема та й піднімав іржавий покрівельний лист, цвях, шматок заліза в окалині, — скидав їх на одну купу. Не нажива, привезена на трьох возах, була йому дорога, було йому дороге те, що, не оглядаючись тепер на кожен карбованець, він будуватиме й заводитиме господарство. Від першого пакола на згарищі до того дня, коли Мотрона викине з печі запашний хліб свого врожаю («Нова піч, скаже, а як добре пече»), до цього дня праці — ні оглянути, ні зміряти. І це веселило Олексія: нічого, селянський піт вирощує…

Розгрібаючи носком чобота попіл, він знайшов сокиру з обгорілим топорищем, довго розглядав її, з усмішкою хитнув головою: «Та сама! З неї тоді все і почалося». Згадалося, як брат Семен, почувши жалібний крик Мотрони, шалено вискочив з хати. Олексій навіщось увігнав сокиру в сінях в обрубок коло самих дверей. Коли б не натрапив на неї очима Семен, — нічого б, може, й не було.

«Ех, Семене, Семене, — і Олексій кинув заіржавлену сокиру на ту саму купу. — Удвох би ми он як гаряче взялись до роботи… Еге ж, брате, я вже нагулявся, годі з мене…»

Він дивився собі під ноги, думаючи. В тому листі, одержаному від Семена ще під Гуляйполем, брат писав такі слова: «Мотроні моїй перекажи, щоб від пустощів якихось там, будь ласка, берегла себе, не треба їй цього, не той час… Уб’ють мене — тоді розв’язана… Час такий, що зуби треба зціпити. Вас тільки уві сні згадую. Скоро мене не ждіть, — громадянській війні і краю не видно…»

Олексій стрепенувся, — а ну її к чорту, далі носа однаково нічого не побачиш. Знову почав дивитись на тихі дими, — то там, то там піднімались вони за тинами, за голими садками, над хатами, обставленими очеретом і соломою. «Люди приготувались тепло прожити зиму. Ну, і добре зробили. Червона Армія не через тиждень, то через два буде тут. Як це так — не видно кінця громадянській війні? Що Семен бреше! Хто ще сюди сунеться? Ех, Семене, Семене… Звичайно, бовтається на міноносці в Каспійському морі, от йому кров очі й заливає…»

Проте у Олексія смутно було на душі. Витягнув був кисет, — тьху ти чорт, паперу нема… Цього літа один фельдшер розказував, що в махновській армії багато нервових, — на вигляд людина здорова, півпуда каші змаламурить, а нерви у неї, як котячі кишки на скрипці.

«Гаразд, нерви, — пробурчав Олексій, — раніш ми про них і не чували». Він підійшов до'обгорілого комина, що самотньо стирчав на згарищі, спробував його похитати, — чи міцний? Наліг плечем, і він похитнувся… «Отож-бо, нерви…»

Олексій оселився з Катею і Мотроною у родички, вдови. Було у неї тісно й незручно. Мотрона побілила піч, змастила сірою глиною долівку, запнула мереживами підсліпуваті віконця. Олексій купив борошна, картоплі і скільки треба паші для коней — у кого віз, у кого два. Він ні з ким не торгувався, грошей не жалів і навіть, якщо дуже просили, давав трохи солі, що була дорожча за золото. Він знав, що односельці його гроші вважають легкими і три вози добра та п’ятеро коней довго не подарують йому.

Важче було умовити односельців, щоб не заважали йому будуватися. Він надумав розвалити флігель у князівській садибі, що стояла, розорена й занедбана, за голим парком на горі. В панському будинку нічого не залишилось, — тільки вибиті вікна чорніли між облупленими колонами. А флігель, де жив управитель, був цілий. Його не важко розібрати й перенести на згарище.

Але селяни все ще чогось боялись. На селі не було ніякої влади, — гетьманську вигнали, петлюрівська сяк-так трималась тільки по містах, червона ще не прийшла. Без влади, може, через незвичку, було все-таки страшнувато: коли б хтось потім не спитав. Вирішили обрати старосту. Але в старости ніхто не захотів іти, — багаті й розумні тільки махали рукою: «Та що ви, та навіщо воно мені…» Поставити на цю посаду злидаря якого-небудь, якому втрачати нічого, — не хотілось. З радянського боку йшла чутка про цих злидарів, що з смирних стають вони, ой, які спритні.

Підходящу людину знайшли жінки, — одна нараяла одній, і защебетали по всьому селу, що старостою сам бог велів обрати діда Опанаса. Цей дід жив собі спокійно при двох своїх невістках (синів його убили в германську війт ну), в полі не працював, доглядав птицю та коло хати І нагукував на невісток. Старий був дріб’язковий, причепливий. В давні-предавні часи служив при генералі Скобелеві.

Дід Опанас зразу погодився бути старостою: «Спасибі, вшанували мене, але вже не відмагайтесь — слухати себе присилую». З сивою бородою, розчесаною по-скобелєвськи на два боки, в підперезаному низько кожусі, з високою горіховою палицею ходив він по селу і придивлявся __ до чого б причепитися.

Олексій, зустрічаючи його, щоразу знімав шапку і шанобливо кланявся. Дід Опанас, насунувши на очі страшні брови, питав:

— Ну, чого тобі?

— Нічого, спасибі, Опанасе Опанасовичу, все на тому самому місці горюю.

— З людьми ніяк не можеш поладнати?

— Тільки й надії на вас, Опанасе Опанасовичу… Зайшли б коли-небудь.

— Чи не забагато шани тобі буде, га?

Олексій все-таки заманив Опанаса Опанасовича: послав Мотрону до його невісток — купити гусака, котрий гладший, та сказати, що завтра, мовляв, справляємо іменини, кликати нікого не кличемо, — тісно, а добрим людям раді. Дід Опанас був до того ж цікавий. Як тільки зимові сутінки залягли над селом, він прийшов на іменини в жар—?0 натоплену хату, з доріжкою від порога до багато накритого стола. Скрізь світили скалками або каганцями з олії в консервних бляшанках, — тут над столом горіла гасова лампа.

Дід Опанас увійшов суворий, як