Читати книгу - "Маг"

— Я повернуся сюди тільки тоді, коли знайду Алісон у пеклі.

Вона вже роззявила була рота, щоб відповісти, але передумала. На її обличчя наплив вираз лагідного докору, а тоді терплячої поблажливости. Так дивляться на неслухняну дитину. Перше я вважав незаслуженим, друге — нестерпним. Забравшись у машину, я ввімкнув запалювання. Виїжджаючи з брами, побачив де Сейтас у дзеркальці. Смішно, вона й досі стояла на тосканському ґанку, ніби шкодувала, що я від’їжджаю.

Однак я ще на цій нашій зустрічі усвідомлював, що мій гнів значною мірою напускний. Своєю ворожістю я силкувався зламати спокій Лілі де Сейтас — так само, як вона цим спокоєм силкувалася розтопити мою ворожість. Тепер зовсім не жалкував, що повівся по-грубіянському й відкинув усі її спроби зблизитися. Ну а про Алісон я висловився майже щиро. І влучно.

Бо ж тепер головна загадка — те, що мені не дозволяють побачитися з Алісон. Либонь, сподіваються від мене якихось Орфеєвих подвигів, що відкривають дорогу до підземного світу, де її сховали… або й сама ховається. Знову мене випробовують. Причому ніхто ані не натякнув, у чому полягає це випробування. Без сумніву, я знайшов вхід до Тартару. Але це не допомогло мені наблизитися до Еврідіки, тобто Алісон.

Так само й оповідь Лілі де Сейтас нічого не дала для того, щоб розгадати давню таємницю. Що за курс? Яке ще, к бісу, прокладання наперед?

Увесь день мене тіпала злість. Назавтра я подався до Соммерсет-гаусу, й там виявилося, що все написане на папірці пані де Сейтас відповідає правді. Відтак мій гнів чомусь переріс у пригнічення. Увечері я зателефонував до Мач-Гадема. Трубку взяла норвежка.

— Динсфорд-гаус. Хто це? Вас не чутно.

Я мовчав.

— Ніхто не озивається, — сказала вона. Мабуть, відповіла на чиєсь запитання.

У слухавці пролунав голос пані де Сейтас.

— Алло! Алло!

Я перервав дзвінок. Вона ще там. Але ніхто й ніщо не змусить мене заговорити з нею.

Наступного дня — вже третього після візиту в Динсфорд-гаусі — я з самого ранку пиячив і компонував повного гіркоти листа до Австралії. Чомусь вирішив, що Алісон саме там.

Отож я вилив усе, що наболіло. Разів двадцять перечитав написане, наче це допомогло б зробити його достовірним свідченням про мою невинність і її віроломність. Я так і не наважився надіслати цього листа, й кінець кінцем він заночував на каміні.

У мене виробилася звичка сходити вранці вниз і снідати з Кемп, але впродовж тих останніх днів я, ображений на все людське поріддя, тричі зрадив цю звичку. Кемп не марнувала часу на варіння-смаження, зате запарювала добрячу каву. На четвертий ранок мені запраглося цього напою.

Коли я ввійшов, вона відклала «Дейлі воркер» (у «Воркері» Кемп шукала «щиру правду», а в інших газетах — «куревську брехню») й сиділа, пускаючи клуби диму. Без сигарети її рот скидався на яхту без щогли — провість катастрофи. Ми перекинулися кількома словами. Вона замовкла.

А невдовзі я відчув, що перебуваю під пильним спостереженням. Воно велося крізь пелену тютюнового диму — милосердне прикриття для пики, схожої на Горгонину, особливо вранці. Я вдав, що читаю, але її не ошукаєш.

— Що з тобою діється, Ніку?

— Зі мною?

— У тебе нема ні друзів, ні дівок. Нікого.

— Не кажи мені такого рано-вранці. Будь ласка.

Зодягнена у поношений червоний шляфрок, Кемп розвалилася на стільці. Нечесана, стара як світ.

— Ти не шукаєш роботи. Це я, манда отака, винна.

— Говори здорова.

— Я стараюся допомогти тобі.

— Знаю, Кемп.

Я подивився на її обличчя. Одутле, набрякле, очі завжди примружені, щоб не сльозитися від диму. Схоже на маску з театру но[274], дивним чином гармонує з акцентом кокні та навмисно грубуватими манерами. Враз із несподіваною й невластивою їй сердечністю Кемп перехилилася через стіл і поплескала мене по руці. На п’ять років молодша від Лілі де Сейтас, вона видавалася років на десять старшою. За загальноприйнятими мірками, Кемп була лихослівниця. Належала до «Патлатої Бригади», яку мій батько ненавидів і зневажав ще дужче, ніж «Клятих Соціалістів» і «Паскудних Мрійників із Вайтголлу». На мить мені привиділося, що він стоїть на порозі цієї майстерні. Кущуваті полковницькі вуса, лютий погляд блакитних очей на незастелену кушетку, на смердючий заіржавілий керогаз, на захаращений стіл, на стіни, розцяцьковані крикливими абстрактними олійними мальовидлами, що зображають секс і розвиток плода в утробі; на гори зужиткованого посуду, старої одежі й пожовклих газет. Еге ж, у скупому жесті Кемп, у кинутому на мене погляді було більше людяности й щирого тепла, ніж мені перепало за все життя в батьківському домі. А проте цей дім і довгі роки в ньому досі правили моїм єством. Я не спромігся повестися природно. Наші з Кемп погляди зустрілися над прірвою, через яку я не міг перекинути міст. Мені грубувато запропонували материнську опіку, а я на те відповів утечею до самого себе — блудного сина. Вона забрала руку.

— Це дуже непроста історія, — сказав я.

— У мене весь день на те, щоб її збагнути.

Зненацька її обличчя за пеленою сизого диму