Читати книгу - "Джерело"

і нормальний, як процес гниття. Вентиляційний люк метро. «Ось що залишається від скупчення багатьох людей. Від людських тіл, спресованих у суцільну масу так щільно, що не залишається ні місця поворушитися, ні повітря, що його можна вдихнути. Ось загальна сума, хоча там, унизу, серед нагромадження людської плоті, напевно, можна було розчути запах накрохмаленої білої сорочки, чистого волосся, здорової молодої шкіри. Але така вже природа: сум і прагнення до найменшого спільного знаменника. А що тоді виходить при складанні багатьох людських розумів, позбавлених повітря, простору, індивідуальних відмінностей? „Знамено“», — подумав він і пішов далі. «Моє місто, — думав він, — місто, яке я любив, місто, що ним, здавалося, я керую».

Він вийшов зі зборів правління, мовивши: «Алво, ти залишаєшся за головного, аж поки я повернусь». Він не зупинився біля Меннінґа, напівпритомного від виснаження, не зайшов до відділу новин, що досі працював, чекаючи нових наказів з огляду на результат зборів, не поговорив із Домінік. Скаррет усе їм розповість. Він вийшов із будівлі, поїхав до свого пентхауса і влаштувався у спальні без вікон. Ніхто не приходив і не турбував його.

Поночі, коли стало безпечно, він вийшов. Проминув газетний кіоск і побачив останні вечірні випуски газет, що повідомляли про задоволення вимог страйкарів. Профспілка погодилася на запропонований Скарретом компроміс. Він знав, що Скаррет подбає про все. Скаррет змінить титульну сторінку завтрашнього номера «Знамена», напише передовицю. Він подумав, що газета вже друкується. За годину на вулицях міста з'явиться ранковий випуск «Знамена».

Він безцільно блукав. Він нічого не мав, але сам належав кожній частині міста. Це правда, що відтепер місто скеровуватиме його кроки в потрібному напрямку, і він коритиметься тяжінню випадкових вулиць. «Ось я, мої повелителі, я прийшов, щоб привітати вас і запевнити, що віднині робитиму все, що ви наказуватимете. Я — людина, яка прагнула влади.

Ця жінка, яка сидить на приступку старого цегляного будинку, розчепіривши драглисті білі коліна; чоловік, який виштовхує черево, прикрите білою парчею, з таксі перед готелем; коротун, який цмулить пиво на розі аптеки; жінка, яка виклала запацьорений матрац на підвіконні багатоквартирного будинку; водій таксі, що зупинився на розі; дама з орхідеями, яка надудлилася в кафе на розі; беззуба продавчиня жувальних гумок; чоловік у сорочці, який сперся на двері більярдної, — всі вони мої повелителі. Мої господарі, мої безликі керманичі».

«Зупинися тут, — думав він, — і порахуй освітлені вікна міста. Це неможливо. Але за кожним із цих жовтих прямокутників, що видираються один по одному в небо, під кожною жарівкою — отам, бачиш оту мерехтливу цятку над річкою, яка зовсім не зірка? — там люди, яких ти ніколи не побачиш і які теж мають над тобою владу. За обідніми столами, у вітальнях, у ліжках і в комірчинах, у кабінетах і ваннах. Вони поспішають у метро під твоїми ногами. Піднімаються в ліфтах у вертикальних щілинах будинків навколо. Трусяться у кожному автобусі, що їде повз тебе. Це твої повелителі, Ґейле Вайненд. Це павутина — розлогіша за плетиво кабелів, що обплутує стіни цього міста, ширша за мережу труб, що ними тече вода, газ і нечистоти — невидима павутина; тебе обплутали нею, і ниточки, прив'язані до тебе, опинилися в руках усього міста. Смикнуть за ниточку — і ти ворухнешся. Ти правив людьми. Ти тримав їх на повідку. От лише поводок виявився мотузкою з петлями на обох кінцях.

Мої правителі, анонімні, невидимі. Вони дали мені пентхаус, офіс, яхту. Всім їм, усім, хто забажає, я продав за три центи Говарда Рорка».

Він проминув оздоблений мармуром критий вхід — наповнену світлом і холодним повітрям кондиціонера печеру, що врізалася в будинок. Це був кінотеатр; над входом до нього веселковими кольорами сяяли літери «Ромео і Джульєтта». Біля скляної кабінки каси стояв рекламний щит: «Безсмертна класика Вільяма Шекспіра! Але без інтелектуальних витребеньок! Лише проста історія любові. Хлопець із Бронксу зустрічає дівчину із Брукліна. Про таких, як ваші сусіди. Про таких, як ми з вами».

Він пройшов повз двері салону. З музичного автомата линула «Вечірня зоря» Ваґнера, проминув двері шинку. Звідти війнуло смородом застояного пива. Якась жінка важко гепнулася на шинквас, розпластавшись у свінговому аранжуванні.

Попереду виднілися дерева Центрального парку. Опустивши очі, проминув готель «Аквітанія».

Дійшов до рогу вулиці. Він уникав таких перехресть, але це було інше. Це була темна місцина, шматок тротуару, затиснутий між стінами гаражу та опорами надземної станції метро. Він побачив, як вулицею віддаляється вантажівка. Не побачив напису на ній, але знав, що це за вантажівка. Поблизу металевих сходів, що вели нагору, притулився газетний кіоск. Він повільно перевів погляд додолу. На тротуарі лежала пачка газет. Ранковий випуск «Знамена».

Він не підійшов ближче. Стояв, очікуючи. Він думав: «У мене ще залишилося кілька хвилин, протягом яких я нічого не знатиму».

Він бачив безликих людей, які один по одному зупинялися біля кіоску. Вони купували різні газети, але також купували і «Знамено», зауваживши титульну сторінку. Він стояв, притулившись до стіни і думав: «Це правильно, що останнім, хто дізнається, що саме сказав Вайненд, буду я».

Але він уже не міг зволікати: покупців більше не було і газети, освітлені жовтою жарівкою, чекали на нього. Він не бачив продавця у тіні. На вулиці було порожньо. Довгий коридор, утворений кістяками станційних стовпів. Кам'яний тротуар, поплямовані стіни, плетиво металевих стовпів. У вікнах світилося, але здавалося, що за цими стінами не було жодної душі. Над його головою прогуркотів потяг, довга низка брязкітливих звуків скотилася до землі стовпами, що здригнулися. Здавалося, ніким не керована маса металу промчала крізь ніч.

Він зачекав, коли звук помре, а потім підійшов до кіоску. «Знамено», — сказав він. Не знав, хто продав йому газету, чоловік чи жінка. Він побачив лише вузлувату руку, яка підсунула до нього «Знамено».

Пішов геть, але зупинився посеред дороги. З титульної сторінки на нього дивилося обличчя Рорка. Це була гарна світлина. Спокійне обличчя, виразні вилиці, невблаганні вуста. Він прочитав передовицю, опершись на металеву підпору.

«Ми завжди намагалися говорити нашим читачам правду без страху чи упередження…

…міркування милосердя та право сумніватися в провині людини, навіть обвинуваченої у важкому злочині…

…але після неупередженого аналізу та з огляду на нові докази, надані нам, ми мусимо відкрито визнати, що були занадто поблажливі…

…суспільство, в якому прокинулося почуття відповідальності за малозабезпечених…

…Ми додаємо наш голос до голосу громадськості…

…Минуле, кар'єра, особистість Говарда Рорка, мабуть, підтверджують поширену думку, що він — непорядний, небезпечний, безпринципний, антисоціальний тип людини…

…Якщо Говарда