Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

Останнім часом у зв'язку зі зміною парадигми кримінального процесу в Україні наукового інтересу зазнали особливі порядки кримінального провадження: багато вчених розмірковують над суттю кримінальних процесуальних форм, пропонують нові дефініції, розглядають критерії виокремлення кримінальних проваджень тощо. Ці питання знаходяться в полі зору, зокрема, М. І. Зеленської, С. М. Мельника, В. В. Молдована, Г. К. Тетерятник, В. М. Трофименка, Ю. К. Якимовича та інших.

Із системного аналізу концептуальних підходів науковців до визначення кримінальної процесуальної форми вбачається, що кримінальна процесуальна форма є конкретною єдністю діалектично пов'язаних між собою елементів кримінального провадження, що забезпечує досягнення цілей кримінальної правової діяльності зокрема та завдань кримінального провадження в цілому. З іншого боку, кримінальна процесуальна форма є певною формою спеціалізації, що являє собою розгалуження, набуття тією чи іншою гілкою все більше специфічних ознак у механізмі законодавчого впорядкування певних груп соціальних відносин [1, с. 76].

У чинному Кримінальному процесуальному кодексі України (далі — КПК) застосована нова юридична конструкція — «належна правова процедура», суть якої зводиться до дотримання під час здійснення кримінального провадження передбачених КПК засад (принципів) кримінального провадження, процесуальних засобів і способів їх реалізації, процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження та прийняття законних, обґрунтованих і справедливих рішень [2, с. 20]. Таким чином, законодавець фактично поставив ефективність досягнення завдань кримінального провадження в залежність від дотримання законодавчо встановленої правової процедури. Саме за такого підходу відкривається шлях для наукової та законодавчої розробки окремих процесуальних форм здійснення кримінального провадження. Як зазначає В. М. Трофименко, на сучасному етапі розвитку кримінального процесуального законодавства диференціація процесуальних форм виступає однією з пріоритетних умов раціонального використання процесуальних засобів і досягнення більшої результативності кримінального провадження [1, с. 75].

Автор погоджується з тим, що застосування особливих процесуальних форм кримінального провадження потребує переосмислення існуючих інститутів як кримінального, так і кримінально-процесуального права [3, с. 134], та вважає, що недостатня теоретична розробка цих питань негативно позначається на досягненні завдань кримінального провадження.

Згідно з даними статистичної звітності Державної судової адміністрації України за формою № 6 «Звіт про кількість осіб засуджених, виправданих, справи щодо яких закрито, неосудних, до яких застосовано примусові заходи медичного характеру та види кримінального покарання» примусові заходи медичного характеру (далі — ПЗМХ) застосовані у 2014 році до 774 неосудних осіб, у 2015 році — до 775 неосудних осіб, у 2016 році — до 633 неосудних осіб. Це свідчить про стійкість такого явища, як вчинення неосудними суспільно небезпечних діянь. А з іншого боку, рішення Європейського Суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) «Горшков проти України», «Кучерук проти України», «Анатолій Руденко проти України» чітко вказують на недоліки правового регулювання питань, що стосуються прав психічно хворих, неосудних та обмежено осудних осіб у цивільних та кримінальних справах. На жаль, саме дефекти кримінально-процесуального законодавства України, що виявляються під час правозастосовної діяльності в кримінальних провадженнях щодо ПЗМХ, на сьогодні стоять на заваді дотримання принципів захисту осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 18.02.1992 р. (46/119) [4]. Відтак дослідження кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ як особливої процесуальної форми є на часі.

Одним із завдань застосування кримінально-процесуальної форми є оптимізація кримінального провадження [5, с. 84]. Необхідність застосування диференційованих (особливих) форм у деяких кримінальних провадженнях вчені, як правило, пов'язують з особливостями суб'єкта, відносно якого здійснюється кримінальне провадження, зокрема, необхідністю надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права та законні інтереси, а також для забезпечення реалізації особами спеціального правового режиму, обумовленого правовими привілеями та імунітетами [6, с. 33]. Специфічні характеристики суб'єкта вносять корективи в кримінальну процесуальну діяльність не лише ззовні, тобто в порядок здійснення обов'язкових юридичних процедур, а й внутрішнє, оскільки детермінують саму мету (ціль) цієї кримінальної діяльності в межах особливої процесуальної форми та окреслюють рамки повноважень її учасників. Ю. К. Якимович вважає головним критерієм розмежування проваджень на різні види їхню спрямованість, що виражається в предметі і завданнях. За цим критерієм він поділяє усі провадження на основні, допоміжні і особливі [7, с. 204]. М. І. Зеленська, виходячи також із завдань особливих кримінальних проваджень, наголошує на їх поділі на спрощені кримінальні провадження та провадження з ускладненою процесуальною формою. На її думку, спрощені процедури надають учасникам процесу не менші, а іноді навіть вигідніші гарантії їх прав і законних інтересів, ніж загальний порядок судочинства, і зазвичай використовуються за згодою обвинуваченого. Провадження з ускладненою процесуальною формою потребує додаткових гарантій законності, дотримання прав, свобод і законних інтересів його учасників, і застосовується незалежно від волі учасників кримінального судочинства [8, с. 208]. В. М. Трофименко, підкреслюючи значення процесуальної форми, зазначає, що вона набуває об'єктивну властивість цінності лише тоді, коли слугує досягненню соціально значимої мети, забезпечує оптимальне вирішення цієї мети, передбачає використання лише тих засобів, що відповідають вимогам закону і моралі, засновуються на достовірних і перевірених досягненнях науки [2, с. 75].

Кримінальне провадження щодо застосування ПЗМХ є диференційованою формою, яка відрізняється від інших кримінальних проваджень одночасно і особливим суб'єктом, відносно якого здійснюється провадження, і метою, на досягнення якої воно спрямоване.

За загально прийнятим розумінням, кримінальні процесуальні відносини — це суспільні відносини між суб'єктами права, що врегульовані нормами кримінально-процесуального законодавства. Правове регулювання кримінальних процесуальних відносин здійснюється через механізм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів, що встановлені КПК залежно від їхнього процесуального статусу в кримінальному провадженні. Суб'єктивне право — це вид та міра можливої або дозволеної поведінки особи, що гарантується законом. Ця можливість реалізується через право особи на власні дії, право особи на чужі дії, право особи на державний примус у разі невиконання обов'язків протилежною стороною та право особи на користування певним соціальним благом. Суб'єктивному праву протистоїть юридичний обов'язок, який також включає в себе чотири компонента: необхідність здійснювати певні дії або відмовлятися від них, необхідність реагувати на законні вимоги уповноваженого суб'єкта, необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання законних вимог уповноваженого суб'єкта, необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право [9, с. 191]. Задля досягнення завдань кримінального провадження кримінальним процесуальним законом має забезпечуватися баланс суб'єктивних прав і юридичних обов'язків осіб — учасників кримінального провадження.