read-books.club » Сучасна проза » Тисячолітній Миколай 📚 - Українською

Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тисячолітній Миколай" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 243 244 245 ... 260
Перейти на сторінку:
я й знав! Це нас губить! Ми все проїдаємо! А хочете бути як оце я? Жодного грама зайвої ваги, завжди в формі… Але для цього треба забути про кашу й пироги! Знаєте, як я снідаю? Чашечка чорної кави, а тоді половинка холодного курчати — і отак тонко-тонко чорною ікрою. Ледь-ледь чорної ікри і ніякого хліба!

— Цікаво, — сказав я, — над цим можна подумати. Якою, ви сказали, ікрою? Кабачковою?

— Та ви жартівник! — сплеснув ручками чоловічок. — Кабачкова ікра! Грандіозний жарт! Я мав на увазі те, що мав на увазі: справжню ікру, чорну, зернисту, кав’яр.

— Я з України, — пояснив я чоловічкові,— слово «кав’яр» є в нашій мові. Слово є — ікри нема, але якось живемо. А ви відколи отак снідаєте?

— Тобто?

— Ну, холодне курчатко й ікра.

— Ви знаєте, не можу сказати. Скільки себе пам’ятаю…

— І під час війни?

— Під час війни я був в апараті міністерства. Звичайно, життя не зарубіжне. Іноді доводилося замість чорної червону, кетову… Але це було недовго… До війни я був у Швейцарії, тоді в Швеції… В Швеції ми, здається, з сорок сьомого. Адель, з якого року ми в Швеції?

З купе вигулькнула гарненька чорнява жіночка, стрельнула на мене підмальованими очима, надула губки на свого чоловіка:

— Ти ж прекрасно знаєш, що з сорок сьомого!

Ага, на Україні саме був черговий голод, а цей поїхав їсти холодні курчата з кав’яром. З Швейцарії майже одразу до Швеції. Все на «ше». Я подумав: які ще країни є на «ше»? Нічого не згадав, крім Шотландії. Але Шотландія не самостійна держава. Щось ніби Україна. Україну проковтнула колись Російська імперія, Шотландію — Англія.

— Ми з Адель вже втомилися, — пояснив чоловічок, — повертаємося на батьківщину. А ви — з Фінляндії?

— Як вам сказати? Більше, мабуть, з Швеції.

— Ви були в Швеції? Чому ж я вас там не бачив?

— Всього три тижні…

— Тоді ясно. Ми з Адель саме готувалися до від’їзду, в посольстві я практично вже не бував… Ви, звичайно, по розвідці?

— Та ні, я не геолог, я агроном…

— Геолог! Ах, жартівник! Адель, ти чула? Не геолог, а всього-навсього агроном! Грандіозно! Ну, звичайно, у вас повинна бути своя легенда. За легендою ви агроном. Але ж ви з органів?

— Ми з дружиною звичайні туристи. Наша група в сусідньому вагоні, а ми тут тому, що подружжя.

Дипломат підійшов до мене впритул, дістав якусь книжечку, став тицяти мені межи очі:

— Гляньте. Ось моє посвідчення. Радник посольства. Ви повинні мені вірити. Не треба ніяких байок про туристську групу. Радянські туристи? Це ж смішно! Що таке — радянські туристи? Де ви їх бачили?

— Уявіть собі — вони є. Ось перед вами один з них.

— І ви хочете переконати мене, що ви не з органів, а справді агроном з України?

— Справді.

— Хто ж вас випустив за кордон?

— Тепер усіх випускають.

— Усіх?

— Усіх.

Дипломат опасливо позадкував од мене, вже здалеку посварився сухеньким пальчиком:

— Та ви ж хитрий, як усі українці! Мені треба було одразу здогадатися. Це ж так елементарно! У вас — рука! І не пробуйте заперечувати.

Тоді я ще не знав, який близький до істини був цей ікроїд.

* * *

На агростанції мене ждав лист од матері. «Дорогий синку Миколо і наша невісточка Оксанка! — писала мама. — Що ж воно на світі діється, господи, твоя воля! Прислав мені Маркусь письмо і пише, ніби оженився, а мені й не сказав нічого і не покликав на свайбу, бо було в них якесь комсомольське весілля, сама молодь, і жінка його теж молода й комсомолка, а зветься Мурсель, татарка воно чи хто? А чи Маркусь хоч вам повідомив і чи ви там були на тій комсомольській свайбі і що воно і як, хоч напишіть же мені старій та дурній…»

Я поцікавився в Оксани, що це за ім’я — Мурсель?

— Може, Муся? — висловила вона здогад.

— А що таке Муся?

— Може бути Маруся, а може й Тамара. Дівчатам подобається переінакшувати…

Не вгадали ми з Оксаною. В інституті вже були канікули, Марко з своєю Мурсель замість весільної подорожі, мабуть, рвонув знову на цілинні землі, жди тепер до осені. Я написав матері заспокійливого листа, але відправити його не встиг, бо на агростанції несподівано з’явилися молодожони.

Привіз їх з Веселих Хуторів мій знайомий, відставний майор Зозуля. Він підкотив своїм «сіро-голубим», як миша, «Москвичем» до нашого будиночка, виліз з машини і зробив заяву про те, що нікого б він сюди не повіз, але взнав, що це мій брат, тому порушив свій звичай, ну і так далі. Після чого майор випустив на волю своїх пасажирів і покотив назад, до станції.

Марко був, як Марко, тільки ще мовби дрібніший і худіший, а його жона — нівроку собі дівчина, все на місці, щоки, губи, очі, груди, ноги, пофарбоване модною хною руде волосся викладене високою баштою на голові, завдяки чому Марсель видається вищою за Марка, а може, вона й справді вища на зріст, може, це тепер теж модно, як хна, як оце чудернацьке ім’я… Хоча з іменем наша мама, здається, щось наплутала.

— Знайомтесь, — весело загукав Марко, — моя дружина Марсель. Я не буду гарькати, насправді вона Марія, але її артистичний псевдонім — Марсель Рижій.

Я процитував: «Зацвів сподіваний рижій».

— Що це? — не зрозумів Марко.

— Вірш поета, вбитого Сталіном[26].

— Я не про те. Рижій.

— Сільськогосподарська олійна культура. А ви думали: щось французьке, як і Марсель? Ти як — теж узяв псевдонім?

— Я — Сміян. Правда, ім’я трохи поміняв. Маркерій. Тепер: Маркерій Сміян. Звучить?

— Звучить. Це вже щось древньоримське? Маркерій, Тіберій, Дезидерій… А твоя… Марсель що — актриса?

— Ну, Миколо, невже не розумієш? Вона студентка, як і я. А її рідна тітка — народна артистка. Виконує головні ролі у всіх п’єсах Корнійчука.

— Марсель теж цілиться на Корнійчука?

— У неї, як і в мене, — смак до громадської роботи, — поважно сказав Марко. — Знаєш, я приїхав до тебе порадитися…

— Ти б до мами поїхав, а не до мене. Образив ти її.

— Заїдемо ще. Ми оце були в Києві, у Марсельчиної тітки, ну, до тебе зручніше з транспортом… До того ж, у моєму житті намічаються зміни… Я й хотів з тобою… Мама не зрозуміє. Вона далека від цих проблем.

Жінки клопоталися з вечерею, ми з Марком вийшли під зорі. Я повів його до будиночка професора Черкаса, показав бібліотеку, яку заповів мені вчитель.

— Добудуємо ще дві

1 ... 243 244 245 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тисячолітній Миколай"