Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Ваша правда. Даруйте мені. Я забув, що ви і досі втікач. А хто в такому стані має час думати про пропорції?

— А ви хіба вже не втікаєте? — запитав я.

Шварц похитав головою.

— Вже ні. Я вдруге повертаюсь назад.

— Куди? — здивувався я. Я не міг повірити, щоб він ще раз поїхав до Німеччини.

— Назад, — відповів він. — Потім я поясню вам це.

Нічний клуб виявився типовим російським білоемігрантським закладом, які після революції 1917 року відкрилися по всій Європі — від Берліна до Лісабона. В них всюди однакові офіціанти, що колись були аристократами, однакові хори з колишніх гвардійських офіцерів, такі ж високі ціни і така ж меланхолійна атмосфера.

В них повсюди однакове матове освітлення, на яке я й розраховував. Німці, про яких нам говорив офіціант, звичайно, емігрантами не були. То, очевидно, були шпигуни, співробітники посольства та чиновники берлінських фірм.

— Ці росіяни влаштувалися краще, ніж ми, — сказав Шварц. — Щоправда, вони опинилися в еміграції на п’ятнадцять років раніше за нас. А п’ятнадцять років нещастя — це вже багато, вони збагачують досвідом.

— Росіяни являли собою першу хвилю еміграції, — зауважив я. — їм ще співчували, їм давали дозвіл на роботу і документи. Нансенів-ські паспорти. Коли ж прийшли ми, вся благоліпність світу була витрачена. Ми стали обтяжливі, як терміти, і майже не знайшлось людей, які б підняли за нас свій голос. Ми не маємо права ні працювати, ні існувати, і ще й досі не маємо ніяких документів.

З тієї хвилини як ми сіли в ресторані, я почав нервувати. Причиною цього, очевидно, було закрите приміщення і штори на вікнах, усвідомлення того, що там мають бути німці, а також те, що я сидів далеко від дверей і при потребі не міг втекти; я звик сидіти всюди поближче до виходу. Нервував я й тому, що тепер уже не бачив пароплава. Як знати, чи не зніметься він з якорів уночі, раніше об’явленого часу.

Шварц, як видно, помітив мій стан. Він сунув руку в кишеню і поклав передо мною обидва квитки на пароплав.

— Заберіть їх. Я не работорговець. Беріть квитки і йдіть собі, якщо хочете.

Присоромлений, я поглянув на нього.

— Ви невірно зрозуміли мене. Я ще маю досить часу. Скільки завгодно.

Шварц нічого не відповів. Він мовчки чекав. Я взяв обидва квитки і сховав собі в кишеню.

— Я сів на поїзд, який раннім вечором мав прибути в Оснабрюк, — повів далі він, ніби нічого й не сталось. — І тут на душі в мене стало так, наче я тільки тепер переступив кордон. Усе, що я бачив досі, здавалось мені чужим, навіть Німеччина. А тут поступово заговорило кожне дерево. Я знав села, повз які ми проїздили, — колись іще школярем я з товаришами мандрував у тих місцях; бував там і з Гелен у перші тижні нашого знайомства; я любив ті краєвиди, так само як любив своє рідне місто з його будинками і садами.

До того часу все, зв’язане з Німеччиною, викликало в мене огиду; воно уявлялось мені як абстрактна суцільна брила. Те, що і Фритьйоф Нансен, відомий норвезький океанограф і дослідник Арктики, після Першої світової війни був верховним комісаром Ліги Націй у справах військовополонених. Багатьом емігрантам, які опинились за кордоном без документів, відомство Нансена видало тимчасові паспорти Ліги Націй, сталось у минулому, все в мені паралізувало, змусило скам’яніти, і я ніколи не відчував потреби, ба навіть боявся аналізувати його чи деталізувати. А тут несподівано заговорили речі, які, хоч були часткою Німеччини, але нічого спільного з моїм нещастям не мали.

Ландшафт не змінився. На тлі надвечірнього неба, як і раніше, височіли церковні вежі, так само вкриті ніжною зеленню мідного окису; ріка, як і завжди, відбивала небо. Вона нагадала мені часи, коли я там вудив рибу і мріяв про пригоди в чужих краях, — пізніше я їх пережив, але зовсім інакше, ніж уявляв собі колись. Метелики та бабки на луках і схили над річкою, порослі деревами та луговими квітами, не змінились, вони лишились такими ж, як і в дні моєї юності, і в них була моя юність — похована, якщо мені так хотілось думати, чи збережена, якщо я по-іншому захочу підійти до цього.

І ніщо не псувало того краєвиду. З поїзда я бачив мало людей і не помітив жодного мундира. Я бачив лише вечір, що поступово наповняв той ландшафт своїми прозорими сутінками. Уже з’явились троянди, жоржини і лілії в крихітних садочках біля будинків залізничних обхідників; вони цвіли, як і колись, проказа не пожерла їх; вони виглядали з-за дерев’яних парканчиків так само, як і у Франції; на луках паслись корови, так само як і на луках Швейцарії, руді, чорні та білі — без свастик, — з такими ж спокійними очима, як і завжди. На одному селянському будинку я побачив чорногуза: він стояв і клацав дзьобом. І ластівки літали, як літають усюди. Тільки люди стали інші, але в той вечір цього я не міг побачити і не міг збагнути.

І не уніформа змінила їх, як мені те уявлялось досі. Купе, в якому я їхав, наповнялось людьми, порожніло і знову наповнялось. Серед них у той час не було нікого в мундирі, лише звичайні люди з такими ж буденними розмовами, які я чув у Франції і в Швейцарії, — про погоду, врожай, про події дня і страх перед війною. Вони боялись війни, і так само як за кордоном люди знали, що Німеччина хоче війни, тут я почув, що її нав’язують Німеччині інші країни.

Поїзд зупинився. Я протиснувся з натовпом пасажирів у ворота, що вели з перону. У вокзалі ніщо не змінилося з того часу, коли я бачив його востаннє; він лише здався мені меншим і закуренішим, ніж я пам’ятав.

Коли я вийшов на привокзальну площу, все, що я думав і відчував досі, наче вітром здуло. На землю спускались сутінки, було вогко, наче після дощу; я вже не бачив ніяких краєвидів; нараз у мені все затремтіло, і я усвідомив, що тепер на мене всюди чигає небезпека. А водночас було таке відчуття, що зі мною нічого не станеться. Так, ніби я стояв під скляним ковпаком, який хоч і захищав мене, але кожну мить міг-розбитись.

Я повернувся до віконечка у вокзалі, щоб купити квиток на зворотний проїзд до Мюнстера; жити в Оснабрюку я не міг. Це було небезпечно.

— Коли відходить останній поїзд? — записав я службовця, що,