Читати книгу - "Джерело"

— Облишмо коментарі, Алво. Ми не маємо часу.

Вона написала блискучу рецензію на фільм, якого не бачила. Підготувала доповідь про конференцію, на якій не була. Підібрала рецепти для колонки «Страви на щодень», коли жінка, що зазвичай писала її, не вийшла на роботу.

— Я не знав, що ти вмієш готувати, — зауважив Скаррет.

— Я теж, — відповіла Домінік.

Якось уночі вона пішла до порту, охопленого пожежею, коли черговий репортер напився і вирубився в чоловічому туалеті.

— Непогано, — сказав Вайненд, читаючи репортаж, — але спробуй іще раз таке утнути, і я тебе звільню. Якщо хочеш залишитися, ані кроку з будівлі.

Це був його єдиний коментар про її роботу. Він розмовляв із нею, коли це було необхідно, стисло і просто, як із будь-яким іншим працівником. Він наказував їй. Були дні, коли вони не встигали побачити одне одного. Вона спала на дивані в бібліотеці. Час від часу, вечорами, вона приходила до нього в кабінет. Задля короткого відпочинку, коли вони могли собі це дозволити. І вони теревенили про різні абищиці, обговорювали дрібні інциденти протягом робочого дня, весело, наче подружня пара, що обговорює рутинні щоденні справи.

Вони не говорили про Рорка і Кортландт. Вона зауважила Роркову фотографію на стіні кабінету і запитала:

— Коли ти це почепив?

— Понад рік тому.

Це була єдина згадка про Рорка. Вони не обговорювали збільшення громадського обурення проти «Знамена». Не загадували на майбутнє. Вони відчували полегшення, забуваючи про неприємності за межами будівлі: про них можна було забути, бо ці халепи вже не стояли між ними; проблему було залагоджено, відповідь знайдено; залишилося лише умиротворення простого усвідомлення: вони мають виконати завдання — продовжувати видавати газету — і вони робили це разом.

Вона заходила без попередження посеред ночі з чашкою гарячої кави, і він вдячно випивав напій, не відволікаючись від роботи. Він виявляв на столі свіжі бутерброди, коли відчайдушно хотів їсти. Він не мав часу подумати, де вона їх брала. Потім виявив, що вона встановила в комірчині електричну плиту і зберігала там запас продуктів. Вона готувала сніданок, коли йому доводилося працювати всю ніч, і приносила їжу на картонці замість таці, коли змовкали спорожнілі вулиці й перші промені сонця осявали дахи.

Якось він наштовхнувся на неї, коли вона замітала підлогу; господарського відділу вже не було, прибиральниці то з'являлися, то зникали, ніхто й не зауважував коли.

— Чи я плачу тобі за це? — запитав він.

— Ні, але ми не можемо працювати в свинарнику. Я не запитувала, за що саме ти мені платиш, але вимагаю підвищення.

— Покинь віника, заради Бога! Це смішно.

— Що тут смішного? Тепер скрізь чисто. Це не забрало в мене багато часу. Тобі подобається?

— Подобається.

Вона оперлася на держак віника і засміялася:

— Схоже, ти, як і всі інші, вважав, що я предмет розкоші, світська утриманка, це так, Ґейле?

— Ось такою ти можеш бути, коли захочеш?

— Саме такою я хотіла бути все своє життя — якби на це була причина.

Він дізнався, що вона витриваліша за нього. Вона ніколи не виявляла ознак утоми. Він припускав, що вона спить, але не міг зрозуміти коли.

У будь-який час, у будь-якій частині будівлі, не бачачи його протягом кількох годин, вона знала, коли він її потребував. Якось він заснув, гепнувшись на стіл. Прокинувшись, побачив, що вона дивиться на нього. Вона вимкнула світло і, вмостившись на стілець біля вікна, не зводила з нього очей, тиха й уважна. Перше, що він побачив, розплющивши очі, було її обличчя. Його шия на якусь мить занила, коли він підвів голову з рук, повертаючись до реальності й відновлюючи контроль над собою; відчув раптовий спалах гніву, безпорадності й відчайдушного протесту, забуваючи, що привело їх сюди, чому вони тут, пригадуючи лише, що вони обоє опинилися в пастці й зазнавали повільних тортур, а ще те, що він кохає її.

Вона побачила це на його обличчі, перш ніж він випростався. Підійшла, зупинилася біля його стільця і притулила його голову до себе. Вона тримала його, а він не опирався, розслабившись під її руками. Вона цілувала його волосся і шепотіла:

— Усе буде добре, Ґейле, все буде добре.

Наприкінці третього тижня Вайненд увечері вийшов із будівлі й, не думаючи, чи залишиться там щось, коли він повернеться, вирушив до Рорка.

Він не телефонував йому від початку облоги. Рорк дзвонив до нього часто; Вайненд спокійно відповідав, не вдаючись у подробиці, відмовляючись затягувати розмову. Він попередив Рорка відразу:

— Не намагайся прийти сюди. Я віддав наказ. Тобі не дозволять увійти.

Він намагався викинути з голови, до чого може призвести продовження битви; він мусив забути про існування Рорка, тому що думки про нього нагадували про окружну в'язницю.

Він подолав чималу відстань до будинку Енрайта пішки — це робило відстань більшою і безпечнішою; поїздка в таксі занадто наближувала Рорка до редакції «Знамена». Він не відривав погляду від тротуару перед ним: не хотів дивитися на місто.

— Доброго вечора, Ґейле, — спокійно зустрів його Рорк.

— Я не знаю, яка погана манера помітніша, — сказав Вайненд, жбурляючи свій капелюх на стіл біля дверей, — говорити навпростець чи заперечувати очевидне. У мене паскудний вигляд. Скажи це.

— Так, паскудний. Сідай, відпочинь і нічого не кажи. Я зроблю тобі гарячу ванну — ні, ти не здаєшся брудним, але тобі це буде корисно. Потім поговоримо.

Вайненд похитав головою і залишився стояти біля дверей.

— Говарде, «Знамено» тобі не допомагає. Воно тебе занапащає.

Йому знадобилося два місяці, щоб нарешті вимовити це.

— Так, — погодився Рорк. — То й що з цього?

Вайненд так і не заходив до кімнати.

— Ґейле, для мене це не суттєво. Я не дбаю про громадську думку, хоч би яка вона була.

— Ти хочеш, щоб я здався?

— Я хочу, щоб ти тримався, навіть якщо витратиш усе до останнього цента.

Він побачив, що Вайненд зрозумів: це те, про що Вайненд волів не думати, але саме те, що він хотів би почути.

— Я не сподіваюся, що ти мене врятуєш. Я думаю, що маю шанс перемогти. Страйк нічого не змінить. Не переживай за мене. І не здавайся. Якщо ти протримаєшся до кінця, то більше мене не потребуватимеш.

Він побачив вираз гніву, протесту і — згоду. І додав:

— Ти знаєш, про що я кажу. Ми залишимося друзями, кращими, ніж будь-коли, — і ти, якщо виникне необхідність,