Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

дзеркало й поглянути в ньому на себе чужим оком. Німий страх Порфірія Поченґла мене не зворушив, пияцька пристрасть Зєйцовa стекла по мені, як той дощ, але тривожний сумнів самого доктора Конєшинa, — це я відчув, це я узяв близько до серця. І ще Herr Біттан фон Азенгоф, незламний лицар тіла, який тілом умирає зовсім так само, як Сєрґєй Ачухов… Es ist so finster… Темніло — ясніло — темніло. Хто прагне пізнати самого себе, той прагне смерти, — а я ішов до пансіонату Кірічкіної, міркуючи, чи Філімон Романовіч міг однак якусь невиразну істину про мене сказати. Чи переляк доктора Конєшинa не постає, попри все, з рації розуму, з тих рацій, які годі висловити міжлюдською мовою. І чи справді власне це чекає мене біля керма Історії: зимóві темнощі й найбільше жахіття, яке коли-небудь спізнавали люди, — самотність у темнотах.

Про нас

Пансіонат Кірічкіної я застав напівспаленою руїною. З-під чорних латок запеченого фасаду визирали голі цеглини. Сходовим майданчиком, який тріснув на вулицю, мов спорохнявіле від серцевини дерево, я зіп’явся на другий поверх. Двері до покоїв, які колись винаймали панна Єлена з тіткою, зірвані з завісів, сумно вагалися на дощовому вітрі. Я тільки зазирнув усередину — сплюндровані шкарлупи меблів, зогнилі трухла, трупи птахів, попіл і грибок — і зійшов униз. Я заходився товкти крижлізним ціпком у двері господаря. Після довгих хвилин невпинного вибивання дробу хтось — чоловік — крикнув крізь товсте дерево, щоб я ішов геть, бо він має тут дві заряджені рушниці й військовий пістолет напоготові. Я запитав про панну Муклянович, котра мешкала нагорі. Він сказав, що нічого не знає. Я запитав про Кірічкіну. Він сказав, що вона загинула у вогні в ніч штурму Цитаделі.

Падало й падало. Я сховався на півповерсі під звисом уцілілого даху; сів у кутку, загорнувся у плащ. Крап, крап, крап, крап. Ну, не замерзну ж.

Мене розбудив стукіт коркових каблуків по цеглі. Я розплющив око. Вона піднімалася сходами, в одній руці важка торба, в іншій — напівскладена парасолька. Вона вже мене минула, йшла угору. Каптур темної пелерини ховав її профіль.

Я схопився, пошкутильгав за нею, спираючись ціпком на румовища.

Вона почула мене: на поверсі вона обернулася, відступивши під стіну. Вона впустила парасольку, котра покотилася униз. Я упіймав її, і тоді пролунав постріл, і куля просвистіла мені просто над плечем.

Я підняв руки.

— Це я!

Револьвер у чоловічій замшевій рукавичці навіть не здригнувся. Не впізнає. Застрелить.

— Панно Єлено… qualsivoglia!

Упізнала. Не впізнала. Впізнала. Не впізнала. Впізнала.

Вона опустила зброю.

Я підійшов, віддав їй парасольку. Сховавши короткодульний револьвер, вона потяглася до парасольки другою рукою, і тоді чорна блискавка тьмідини встрелила від мене по крижлізу ціпка. Уколота крижаною теслектрикою, девушка тихо скрикнула, — так я упізнав голос панни Єлени.

Я зсунув їй каптур із голови. Боже мій, яка вона виснажена, яка худа. Я торкнувся трипалою долонею її щоки, поцілував її у чоло, мокре від дощу. Вона не пахла жасмином.

— Єленко.

Вона притулилася. Я підняв торбу. Панна показала на верх руїни. Ми піднялися вузькими сходами на горище над спаленими помешканнями. Горище виглядало не краще, однак можна було пройти по кривих дошках на інший бік, де в мурованій стіні виднілися двері, зміцнені крижлізом, із замком і колодкою. Панна Єлена вийняла ключі.

Вона мала тут дві кімнатки на піддашші, приліплені до стіни вищої сусідньої кам’яниці. Менший покій, де вона готувала на гасі скромні страви, був глухий; вікно більшого приміщення, де стояло ліжко, креденс і кілька порядних меблів, уцілілих із апартаментів Кірічікіної, виходило в Греческий переулок і на ту саму північну панораму Старого Іркутська, яку я пам’ятав із моїх візитів у пансіонат багато років тому.

Я зняв плащ. Вона посадила мене на стілець, сама присіла на ліжку навпроти. Вона зупинила мене, коли я підняв руку; вона тільки придивлялася до мене, хвилину, дві, занадто довго, щоби рахувати, це розтягнулося у мить, вийняту з часу, вона сиділа й дивилася, водячи по мені пташиним поглядом — карі очі, чорні брови, бліда шкіра, бліді губи, кінчик гладкого язика, висунутий між зубами, — аж сама врешті простягла руку й, знявши рукавички, почала проводити костистими пальцями, промерзлими до кісток, по моєму волоссі, по моїх ранах і рубцях, по сліпому оці й нерівних щелепах… Але без сорому, поглядом абсолютно безсоромним і безжалісним, як каліка з калікою, — на шиї зліва вона мала потворний слід від опіку, її ліва повіка злегка тремтіла в постійному нервовому тіку, я не пам’ятав цього в колишньої Єлени Муклянович, ентропія увійшла й у неї — тож, як каліка з калікою. Я хотів їй сказати, що це тільки тілá, яка ж із них правда між нами, панно Єлено, яка в матерії правда — й відкрив рота, а вона вже чекала, причаївшись на моєму підборідді, прослизнула до мого язика й втулилася під ясна й щоку — я вкусив — ах, тепер вона посміхнулася широко — я злизав кров із брудних пальців. Єлена зітхнула з глибоким полегшенням, я бачив, як спадає з неї тягар, минає напруга, заплющується повіка.

Розтала, спокійна, панна вмостилася на незастеленому ліжку, як дитина в колисці, просто в заляпаному грязюкою взутті й мокрому одязі, й заснула.

Я сидів, недремно пантруючи над нею. Я накрив її пледом. Вона рівно дихала. Я загорнув їй за вушко волосся, яке увесь час спадало на обличчя. Вона облизнулася крізь сон. Я підвівся ненадовго, щоби напалити в чавунній пічечці; й одразу повернувся на місце. Краплі стукали у вікна й підвіконня, протяг на горищі гримів дошками за дверима, — але все це було приглушене, розм’якшене, все дальше. Покій поволі нагрівався. Я заснув. Прокинувся. Заснув. Прокинувся. Змінювалися тіні на стіні й комоді, мусили минати години. Панна Єлена спала біля мене, на відстані простягнутої руки. Я простягав руку й злегка торкався до неї крізь плед — плече, стегно, коліно, шия, стиснутий кулачок. Я засинав, прокидався. Ніщо не стримувало моїх думок у цю позачасову мить, — я міг розглядати великий кристал замерзлої пам’яті на сонці, яке струменіло з вікна, великий кристал подій, людей, місць, слів і вчинків, досконало впорядкованих, умерзлих у цілковито вже вихолоджену структуру, організовану навколо мого минулого, пам’ятного-сущого, немов ніколаєвська студінь високої проби: нуль, один, нуль, один, нуль, один, варшавські чиновники Міністерства Зими, Транссиб, Єлена, Тесла, Зєйцов,