Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

і горла. — Нах гаузе! Домой! Ше суа! Домів! Домум!.. — То й була уся його промова. — Додому! — Він вигукував усіма мовами, які знав і яких не знав. Російською, українською, німецькою, угорською, чеською, польською і французькою, дарма що жодного француза і близько не було. Він гукав, на всякий випадок, і по-латинському. В вавілонському натовпі австрійської армії могли бути живі люди, яким зрозуміла була тільки ця мертва мова латинців.

Австрійці вже сунули до поїздів. З кур'єра на Львів — Чоп[482] — Будапешт — Відень вже викинули всіх пасажирів. Кірасири, обозні, етапні заповнили тісно кожний куток. Кому не було місця, той ліз на дах, сідав на буфери. В конторі начальника станції точилася бійка — якому полку, якому батальйонові попереду інших подавати ешелон.

Поштовий вагон, одначе, притяг загальну увагу. Урядовців вигнали на перон. Кірасири хапали великі шкіряні мішки і тут же пороли їх палашами й багнетами. Але в поштових мішках були тільки листи, а зовсім не гроші. Тоді кинулися до ладних диктових скринечок та акуратних білих торбинок — посилок. Їх розхоплювали і мерщій тікали геть. Якийсь сержант стояв серед натовпу і ідіотськи посміхався: посилка, яку він ухопив, була його власна — тільки вчора вранці він відправив її до Падебр своїй жінці: трохи сала, трохи цукру і трохи української ковбаси. Внизу ліворуч він написав свою поворотну адресу…

Парчевський вивів свою сотню на територію залізниці і розставив караул біля харчових баз, зерносховищ, товарних ешелонів. З десятком козаків він попрямував до казарм десятого полку — до щогл іскрового телеграфу. Австрійські зв'язківці-офіцери заперлися в павільйоні і не погоджувалися нікого пускати. Вони викликали Тернопіль, Львів, Чернівці, Будапешт, Відень, Берлін. Парчевський поклав козаків у цеп і відкрив огонь. Австрійці викинули білий прапор. З браунінгом у руці Парчевський звелів маніпулянтові сідати до апарата. Він наказав знайти негайно в ефірі Москву. Тільки в Москві, очевидно, можна було довідатися, що ж скоїлося в світі…

По шосе від Ружави, Браїлова, Северинівки, шляхами від, Станіславчика, Сербинівців, Жуківців, дорогами з Межирова, Тартака і Потоків[483] — з усіх боків, звідусіль сюди, до станції, нескінченними валками торохкотіли вже десятки і сотні селянських возів.

Австріяки грабують станцію!

Першими почали громити ешелони, що скупчилися на товарній. То були маршрути в адресу Берліна. Групи кірасирів з сокирами й ломами оточили їх. Один з козаків Парчевського спробував був дати попередливий постріл угору. Його схопили й розірвали на шматки. Сокирами, ломами чи просто прикладами рушниць колодки з вагонів збивали, і двері розсувалися на всю широчінь. У вагонах були мішки з цукром і зерном. Козаки Парчевського одійшли осторонь — важити життям за награбоване німцями їм не було охоти. Австрійці хапали мішки і тягли їх геть. Біля переїзду вже збилися селянські підводи. Самі підходити до ешелонів селяни не наважувалися. Мішок цукру відразу коштував сотню крон, за десять хвилин — п'ятдесят, за чверть години — двадцять. Через півгодини доводилось просити, щоб взяли за п'ять. Мішок зерна вже коштував крону — тільки за принос. Козаки Парчевського стояли осторонь і тяжко катувалися — кревне добро пливло повз їх руки. Стерпіти вони не могли. Вони кинулися грабувати й собі… В цей час волочиською колією ввійшли до міста і викликані Аглаєю Вікентіївною партизани.

Попереду отамани — старі фронтовики Степан Юринчук і Костя. Пояси їхні були обвішані разками російських і австрійських бомб. Далі виступав Микифор Маложон з великим із німецької гвинтівки обрізом. Потім ішли Потапчук, Іванко, Ганс Бруне, Ян, Абрагам Цріні і ще п'ятеро фронтовиків. Вони були з гвинтівками і кулеметними стрічками навхрест. За ними вистрибом бігла Одуванчик — її жовті патли стирчали їжаком. Позаду всіх ішов Зілов з телеграфістом Полупиком.

Телеграфіст Полупик пристав до партизанів щойно сьогодні вночі. Йому пощастило втекти з концтабору з-під Добшау. Два місяці він рубав там бір і точив смолу. Робили по шістнадцять годин на добу, а їли двічі на день — раз каву з сухарем і раз пісну зупу. Половина засланців, страйкарів-залізничників, лягли тифом, багатьох уже треба було не рахувати в живих. Але від Шумейка та Козубенка Полуник міг переказати вітання. З Козубснком він жив у одному ба-раці, і в бору не раз вони робили в парі. Козубеико був живий, здоровий і веселий, тільки що змучений і голодний. Вони навіть тікали разом. Але Козубсикові не пощастило — його перейняли. За першу втечу йому тепер, значить, всипали двадцять п'ять. Коли тікатиме вдруге — повісять. Так повісили вже двох одеських слюсарів, одного бірзульського кондуктора і ще якогось не з залізничників. Шумейко перебував на іншій дільниці: він робив на торуванні шляху. Але інколи їм щастило перегукнутися здаля. Робота була важка, життя було гірке, але найгірше допікали воші — Полуник виймав їх жменею з паху, з-під пахов. Сьогодні вранці його одежу в лісі урочисто спалили. Тепер Полуник був у селянському сіряку й пшеничному брилі. Він не голився з дня арешту страйккому, і тепер його юнацьке, дев'ятнадцятилітнє лице облямовувала ріденька й м'якенька перша борідка.

Партизани простували волочиською лінією. Біля першої кілометрової будки трапився інцидент. З дверей будки вискочила жінка і з лементом кинулася до партизанів. Костя вже вихопив маузера. Всі спинилися. Тільки Одуванчик зірвалася з місця і замірялася кинутись геть. Та було пізно — жінка впіймала її за спідницю і зразу ж вхопила за патли.

— Ах ти ж, паскуда! Пропаду на тебе нема! То була мати Одуванчика.

— Гражданка! — сказав Костя замирливо. — Поймите, ваша дочь — это дитятко революции. Оставьте, вы делаете ей больно… Ведь она молчит только потому, что стесняется нас… Оставьте, или я застрелю вас из маузера!

— Тільки спробуй! Я тобі стрельну! — і, осипаючи сердешного Одуванчика ударами, з гвалтом і вереском сувора мати потягла її додому, у