Читати книгу - "Консуело"

кинуті слова, але не розумів їх, тому що був занадто далекий від будь-яких сподівань. Коли до нього мимохідь долітав двозначний натяк або уїдливе зауваження, він підводив голову й оглядався, шукаючи, до кого вони відносяться, і, не знаходячи нікого, глибоко байдужий до такого лихослів'я, знову поринав у свої думи.

В антрактах опери часто ставилася яка-небудь інтермедія-буф, а того дня репетирували «Імпресаріо з Канарських островів»[282] — сценки Метастазіо, дуже веселі й забавні. Корилла, виконуючи в них роль примадонни, вимогливої, владної й химерної, була надзвичайно природна, і успіх, яким вона зазвичай користувалася в цій дотепній дрібничці, трохи утішав її в тому, що вона пожертвувала великою роллю Зенобїї. Поки репетирували останню частину інтермедії, Консуело, очікуючи третього акту, вся у полоні бурхливих переживань своєї ролі, зайшла в глиб сцени й опинилася між двох декорацій — «страшною долиною, порізаною горами та прірвами», що фігурувала в першому акті, і прекрасною рікою Араксом, облямованою «пагорбами, що тішать око», яка мала з'явитися в третьому акті, щоб дати відпочинок очам «чутливого» глядача. Консуело швидко походжала туди й сюди, коли до неї підійшов Йосиф і подав віяло, залишене нею на суфлерській будці; вона відразу із задоволенням почала ним обмахуватися. Потяг серця, так само як і навмисне заохочення Порпори мимоволі спонукували Йосифа розшукувати свою подругу; Консуело ж, яка звикла ставитися до нього з довірою та виливати йому свою душу, незмінно з радістю зустрічала його. І ось цю взаємну симпатію, якої не соромилися б і ангели на небесах, доля вирішила перетворити на джерело нещасть… Ми знаємо, що читачки романів поспішають довідатися найбільш хвилююче й жадають од нас тільки бійок і сварок, — благаємо їх трохи потерпіти.

— Ну, друже мій, — сказав Йосиф, усміхаючись і подаючи руку Консуело, — мені здається, ти вже не так незадоволена драмою нашого знаменитого абата й знайшла в мелодії молитви те відчинене вікно, через яке геніальний дух, що володіє тобою, вирвався нарешті на волю!

— Ти, виходить, вважаєш, що я молитву проспівала добре?

— Хіба ти не бачиш, як у мене почервоніли очі?

— Он як! Ти плакав! Ну що ж! Прекрасно! Дуже рада, що змусила тебе плакати.

— Ніби це вперше! Але, мила Консуело, ти стаєш саме такою акторкою, якою Порпора хоче тебе бачити. Тебе охопила лихоманка успіху. Коли, бувало, ти співала, крокуючи стежками Богемського Лісу, ти бачила мої сльози й сама плакала, розчулена красою свого співу. Тепер інша справа: ти смієшся від щастя й тремтиш од гордості, бачачи викликані тобою сльози. Отож, вперед, Консуело! Ти тепер prima donna[283] у повному розумінні цього слова!

— Не говори мені цього, друже мій, я ніколи не буду такою, як вона… — і Консуело вказала жестом на Кориллу, що співала на сцені по той бік декорації.

— Не зрозумій мене погано, — заперечив Йосиф, — я хочу сказати, що тебе опанував бог натхнення. Дарма твій холодний розум, твоя сувора філософія й спогад про замок Велетнів боролися з духом Піфона. Він проник у тебе й полонив. Зізнайся, адже ти задихаєшся від щастя. Твоя рука тремтить у моїй, твоє обличчя збуджене, і я ніколи ще не бачив у тебе такого погляду, як у цю хвилину. Ні! Коли граф Альберт читав тобі грецькі трагедії, ти не була така схвильована, сповнена такого натхнення, як зараз!

— Боже, якого ти заподіюєш мені болю! — вигукнула Консуело, раптом бліднучи й вириваючи свою руку з рук Йосифа. — Навіщо ти вимовляєш тут його ім'я? Ім'я це священне й не мусить лунати в цьому храмі божевілля. Це грізне ім'я жахливе, як удар грому, воно несе в нічну тьму всі ілюзії й усі примари золотих снів!

— Якщо так, Консуело, сказати тобі правду? — знову заговорив Йосиф після хвилинного мовчання. — Ніколи ти не зважишся вийти заміж за цю людину.

— Замовкни! Замовкни! Я обіцяла йому!..

— Якщо ж ти дотримаєш обіцянки, ти ніколи не будеш щаслива з ним. Покинути театр? Відмовитися від артистичної кар'єри? Тепер уже пізно! Ти тільки-но відчула таку радість, що спогад про неї здатен отруїти все твоє життя.

— Ти мене лякаєш, Беппо. Чому саме сьогодні ти говориш мені такі речі?

— Не знаю, я говорю немов мимоволі. Твій збуджений стан діє на мій мозок, і мені здається, що, повернувшись додому, я напишу щось велике. Це буде, можливо, якийсь несмак, однаково! Але в ці хвилини я почуваюся геніальним…

— Який ти веселий і спокійний, а я від твоїх слів, оп'яніла з гордості й щастя, відчуваю гостру муку, і мені одночасно хочеться й сміятися й плакати.

— Ти страждаєш, у цьому я впевнений, ти не можеш не страждати. У той момент, коли виявляється твоя сила, похмурі думки охоплюють і леденять тебе.

— Так, правда. Що ж це значить?

— Це значить, що ти артистка, а взяла на себе як обов'язок жорстоке зобов'язання, противне Богові й тобі самій, — відмовитися від мистецтва!

— Учора ще мені здавалося, що це не так, а сьогодні я згодна з тобою. Але в мене розстроєні нерви, бо такі хвилювання жахливі й згубні. Я завжди заперечувала вплив нервів і їхню владу, завжди виходила на сцену, зберігаючи спокій, увагу й скромність. Сьогодні я собою не володію, і якби в цю хвилину мені треба було грати, я була б здатна й на геніальні безумства й на жалюгідні безглуздя. Кермо моєї волі виривається з моїх рук. Сподіваюся, завтра я буду іншою — адже в цьому хвилюванні водночас і захоплення і болісна печаль.

— Бідолашний друже, боюся, що відтепер завжди буде так, або, вірніше, сподіваюся на це, бо ти будеш дійсно великою тільки у вогні такого хвилювання. Я чув од усіх музикантів, од усіх акторів, з якими мені доводилося зустрічатися, що без цього захопленого стану, без цього сум'яття вони ні на що не здатні, і замість того щоб з роками заспокоїтися, звикнути, вони щоразу, коли натхнення відвідує їх, робляться все більше й більше сприйнятливими.

— Це велика таємниця, — мовила, зітхаючи, Консуело. — Не думаю, щоб марнославство, заздрість, низька жадоба успіху могли опанувати мене так раптово й за один день перевернути все в мені догори дном. Ні, запевняю тебе, коли я співала молитву Зенобїї й дует із Тіридатом, де пристрасть і міць Кафаріелло захоплювали мене, як ураган, я забула й про публіку, і про суперників, і про себе саму — я була Зенобією, я думала про безсмертних богів Олімпу із чисто християнським жаром і палала любов'ю до цього самого добряги Кафаріелло, на якого, після того