Читати книгу - "Шантарам"

З пронизливим диким вереском він знов кинувся на мене. Зробивши крок убік, я щосили вгатив його збоку по голові. Він почав падати, але схопився своєю пазуристою лапою за мою штанину і потягнув мене за собою. Видершись на мене, як краб, він знову вчепився мені в шию і плече.

Він був кощавий, але високий і дужий. Я так схуд, що ми з Раджаном були приблизно однакової вагової категорії. Я качався разом з ним по підлозі, але не міг скинути його. Голову він щільно притиснув до моїх грудей, щоб я не міг ударити його по обличчю. Я відчув у себе на шиї його зуби; його довгі гострі нігті знову глибоко уп’ялися мені в шкіру.

Я дотягся до свого ножа і, діставши його, увіткнув у стегно Раджана. Він завив від болю, звів голову, і я ударив його ножем у шию. Ніж увійшов наче в масло, розітнувши м’які тканини і зачепивши кістку. Раджан схопився за горло і відкотився до стіни. Він був переможений, у нього не залишилося сил боротися зі мною.

І тоді я почув крик.

Обернувшись, я побачив, як з дірки в підлозі на горище вилазить цілий і неушкоджений Раджан. Лиса голова, поголені брови, підведені очі і довгі нігті-пазурі, пофарбовані в зелений жаб’ячий колір. Швидко повернувши голову назад, я переконався, що Раджан, з яким я бився, як і раніше, лежить біля стіни. «Двійник! — подумав я, приголомшений.— Вони близнята. Чому ж мені ніхто не сказав про це?» Хрипко скрикнувши, другий Раджан кинувся на мене з ножем.

Він замахнувся тонким зігнутим лезом, як шаблею, збираючись увіткнути його мені в груди. Ухилившись, я підскочив до нього й ударив його своїм ножем згори вниз, розпанахавши плече і руку. Але й він діяв швидко, встигнувши завдати мені удару в руку нижче ліктя. З рани ринула кров; я почав шалено бити Раджана кулаком правої руки, одночасно орудуючи ножем, затиснутим у лівій. Аж тут хтось вгатив мене по потилиці. Швидко проскочивши повз другого Раджана, я обернувся і побачив першого в закривавленій сорочці, що прилипла до тіла, а в руках у нього був здоровезний дрючок. Голова моя ішла обертом від його удару, кров текла з ран на голові, на шиї, на плечі й на руці. Близнюки завили, збираючись кинутися на мене, і вперше я засумнівався у тому, що з цієї бійки мені пощастить вийти живим.

Виставивши вперед одну ногу і наставивши кулаки, я всміхнувся їм, подумавши: «Гаразд. Нехай буде, що буде». Вони кинулися на мене зі страшенним вереском. Раджан замахнувся своєю ломакою. Я затулився від нього лівою рукою, і удар поцілив у плече. У ту ж мить я заїхав лівим кулаком йому по фізіономії. Ноги його зігнулися, й він повалився на підлогу. Тим часом його брат замахнувся ножем, цілячи мені в обличчя. Я пригнувся, намагаючись ухилитися, і ніж зачепив мене трохи вище шиї. Я завдав йому у відповідь удару ножем в плече, загнавши його по самісіньке руків’я. Мені хотілося всадити ножа йому в груди, але й це поранення виявилося дуже ефективним — рука його відразу ж повисла, мов батіг, і він, вискнувши, в паніці відсахнувся від мене.

У мені спалахнув гнів. Довго накопичувався він у в’язницях, я поховав його в могилі мого самовладання, та він знай вирував, а тепер, скипівши, вихопився назовні. Кров, що бігла з моїх ран, була тим гнівом, що його продукувала моя свідомість. Ненависть наповнила моє тіло страшенною силою. Дивлячись на обох Раджанів і на ту дурнувату бабу в фотелі, я подумав: «Треба убити їх всіх». Я вхлинав повітря крізь стиснуті зуби і з гарчанням випускав його. «Я уб’ю їх усіх»,— пульсувало у моїх скронях.

І тут я почув, як хтось гукає мене, ніби відтягуючи від краю прірви, в яку кинувся Хабіб і багато інших людей.

— Ліне! Де ти, Ліне?

— Я тут, Дідьє,— крикнув я у відповідь,— на горищі! Ти зовсім поряд. Ти чуєш мене?

— Так, чую! — відгукнувся він.— Я йду!

— Тільки будь обережний! — попередив я його.— Тут двоє хлопців, що не дуже доброзичливо прийняли мене!..

Було чутно, як він піднімається по сходинках і лається в темряві. Потім він відчинив двері й ступив на горище. У руках він тримав пістолет, і я був радий бачити його. На обличчі його з’явився жах, коли він побачив наші закривавлені мармизи і непорушну мадам у фотелі. Потім його губи стиснулися з похмурою рішучістю. І тоді знову тишу розітнув крик.

Раджан Другий, з ножем, страшенно заволав і кинувся на Дідьє, але мій друг вистрілив, і куля влучила йому в пах. Євнух упав на бік, склавшись навпіл і ридаючи від болю. Перший Раджан, шкандибаючи, підійшов до крісла-трону, в якому сиділа його пані, і затулив її своїм тілом, з ненавистю дивлячись в очі Дідьє. Дідьє ступнув крок уперед, піднявши пістолет і прицілившись в серце Раджана. Він супився, але в світлих очах його був спокій і певність своєї правоти. Це був справжній чоловік, сталевий клинок, що трохи заіржавів у старих піхвах,— Дідьє Леві, один з найнебезпечніших людей в Бомбеї.

— Рішити їх? — запитав він. Обличчя його було тверде мов камінь.

— Ні.

— Ні? — видихнув він, не відриваючи очей від Раджана.— Подивися на себе. Подивися, що вони з тобою зробили. Ти повинен пристрелити їх, Ліне!

— Ні.

— І ти не хочеш навіть покалічити їх?

— Ні.

— Залишати їх живими небезпечно. Вони дуже ненавидять тебе.

— Нехай,— буркнув я.

— Може, ти уб’єш хоч би одного з них, поп?

— Ні.

— Добре. Тоді я застрелю їх за тебе.

— Ні,— знову повторив я. Я був удячний йому подвійно — за те, що він з’явився вчасно, щоб не дати їм убити мене, але ще більше за те, що він не дав мені убити їх. Хвилі полегшення захльостували мене, вимиваючи з моєї розпаленої до червоного свідомості залишки гніву і люті. Остання усмішка сорому спалахнула і згасла у мене в очах.— Я не хочу вбивати їх. І не хочу, щоб ти вбивав. Я взагалі не збирався битися з ними — мені довелося встряти в бійку, тому що вони