Читати книгу - "Волинь"

розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тоді Настя вигортає з-під соломотрясів зерно з половою, а снопи подає Катерина. Хведот або відкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тоді солому відкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Потопчеться після.

Молотять довго, цілий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти коні, бо ходить до школи. Поганяє тільки по школі, а це ще більше затягає роботу.

По молотінні у клуні по всіх кутах гори невіяної пашні. Та найбільша купа — овес. З другого боку ячмінь. Пшениця зовсім окремо, щоб не мішалася з житом. По дилях, по балках, під стріхою — повно куряви. Горобці почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнізда їх відкриті, а це не так приємно. Миші розгромлені зовсім. Кубла їх, що були між снопами, щезли безслідно. Родини знищені. Безліч з них пропали назавжди. Матвіїв кіт нищив їх від ранку до вечора. Крім того, бив їх кожний, хто тільки мав бажання. Тільки небагатьом пощастило втекти у запасові нори під мерною. Перелякані, вони сидять там і не показуються…

Потім довго віють намолочене. Хведот крутить віялку, а Володько насипає в ківш. Раніше це робив сам Матвій. Тепер він відгортає чисте зерно, насипає його дерев'яною лопатою в мішок і відносить до комори… У коморі чотири засіки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмінь. Просо, гречка засипаються до діжок, а конюшина стоїть у густих мішках.

У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на повні засіки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну жменю й поволі пускати через пальці. Ніби кусники золота, падають ядерні зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хліб насущний, пожива людей, зібрана з широких ланів мозолистою рукою…

На дворі снігу досить. На полях також. Санна дорога не може бути кращою. Вже помолочено» повіяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотілося дочекатися тієї доброї хати. Вже час. Стільки років минуло, а хата все та сама, «на тимчасом» збудована.

Але Володько наполовину вірить у нову хату. У нього думки інші. Чужі, нетутешні… Хто знає, де на великій землі схилить він свою голову. Хто знає, де буде його хата… Він сам того не знає. Щовечора по роботі миється, зачісується та йде в село. Кожний день іде туди. Те село — то вже його хата. Він вже не тут, а там. Сьогодні у Никона, у малій читальні. Завтра у Сергія. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди відносить свої сили, своє тепло, свою молодість. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе ті хати — всі хати, всі ті люди, що в них. Любить їх. Любить серцем, кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнівається — гнівається з сльозами болю в очах… Чому ви, і ми, і я… Чому ми такі? Сам себе питає, сто разів, двісті разів… Безліч. А питаючи, сам і відповідає… Відповідь звучить, мов оскарження, — мов присуд. Слухає її та й каже: так. Ми жили погано. Жити треба інакше. Я хочу інакше жити. Прошу мені не перешкоджати…

Поволі наближається Різдво. За кілька днів перед святом Володько поїхав до міста дещо купити. Взяв на продаж два міхи пшениці. Матвій завжди сам продавав пашню але тепер йому «якась колька влізла в ребра». Старий не чув себе добре.

— Ти б, Володьку, зробив це сам…

— Добре.

Вечором Володько вертався з міста. Їхав гренджолами. Була гарна санна дорога. Коні бігли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами[23]. Полоззя саней легко ховзалось по вчовганій дорозі. Часом траплялись затоки. Сани з розгону летіли вбік, вдарялись об твердий сніговий вал, але коні підхоплювали їх і відносили.

Навкруги безлюддя. Сонце зовсім ховалося, і останні його промені освічували верхи дубів діброви. Часом повівав вітер, хитав поволі дерева, ніби пробував свою силу. Кілька непорушних, мов велетенські пурпурові крижини, хмарин вперто стояло на заході й сонце ледве виривалось з них.

Мороз поволі міцнішає, щипає за ніс, вуха, щоки. На санях порожньо. В'язка соломи, опалка, мішки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.

Біля Чугалів дорога йде вниз. На Трьох Кіпцях піднімається догори. Коні йдуть хода. Спереду йде якась жінка. Одягнута в чорне пальто з котиковим коміром. Тонка, висока… Хода рівна й швидка. У руках несе пакунок.

Володько її пізнав. Наталка. Нагнав її, придержав коні й привітався.

— Звідки йдете, Наталко?

— З міста, — відповіла коротко.

— Хотів би вас підвезти. Дозволите? — придержав коні. — Отут. — Розправив мішки біля себе.

— О-о! Дякую. Це буде добре. — Сіла, посміхнулася. Володько закрив їй дергою ноги.

Вйо! Коні рушили. Виїхали на рівне. Володько шарпнув віжками. Коні весело, рівно побігли. З-під копит відпадає на боки збитий сніг.

— Маєте гарні коні, — сказала Наталка. Дивилася, як їх хвилясті гриви маяли на бігу.

Уривна розмова. Коні, вечорниці, дівчата, хлопці. Хотілося сказати багато, але не виходило. Час біг швидко. Темніло. Назустріч біжить село, й перед ним Наталка встане. Володько притримує коні, але вони біжать. Невпинно біжать коні, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув віжки, і коні зупинилися.

— О, як вам дякую, — сказала вона. Володько вийняв з рукавиці теплу, тверду руку й простягнув їй.

— Будьте здорові. Можливо, побачимось? — проговорив. Вона трохи незграбно подала йому свою. Притримав її довше, ніж належало, аж вона поворушила пальцями. Пустив руку, посміхнувся, цвьогнув по конях батогом і швидко від'їхав. За хвилину сховався за пригорбком.

Який у Володька добрий настрій. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи змерз. Яке там змерз. Зовсім не змерз. Говорить з батьком, з матір'ю. Ось Василинці подарунок. Як добре, що якраз сьогодні згадав про ту стрічку. Невеличка, дешева стрічка, а скільки вона робить радості… І Володькові, а ще більше Василинці. Вона розгортає свою стрічку кілька разів.

— Правда, мамо, гарна?

— Ну, певно. Хороша стрічка. Певно, дорога… Володько тільки посміхається. Ну що ж… Іноді, буває, людина якраз щось добре зробить… Без цього не можна.

Володько ліг спати. Ні. Не спиться. Вона має чудові очі. Дивляться просто на нього. Обернеться на другий бік. І тут вони дивляться. Усмішка її також гарна. Хто б подумав, що одна усмішка може так гріти, так тішити, так підносити…

У цих роках скрізь настала зміна. Навіть Різдво вже