Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— А де він тепер? — запитав я.

— Хіба його немає в Лісабоні?

Цього я не знав. Але він міг там бути, якщо взагалі ще жив.

— Дивне відчуття охопило мене, коли я придбав паспорт, — сказав Шварц Другий. — Я не наважувався скористатися з нього. Тільки щоб звикнути до нового прізвища, мені потрібно було декілька днів. Я весь час повторював його собі під ніс. Ходив Єлісейськими полями і бурмотів своє нове прізвище та дату народження. Сидячи в музеї перед картинами Ренуара, я, коли нікого поблизу не було, пошепки повторював уявний діалог; різким голосом: «Шварц!» — і, в ту ж мить схопившись на ноги, відповідав: «Це я!»; або ще крякав: «Прізвище!» — і зразу ж, як автомат, белькотав: «Йозеф Шварц, народився в Вінер-Нойштадті 22 червня 1898 року». Навіть вечорами, перш ніж лягти спати, я тренувався. Боявся, що коли-небудь поліцай серед ночі розбудить мене, а я відповім не так, як слід. Своє попереднє прізвище я прагнув забути. Мати фальшивий паспорт — це не те, що не мати ніякого. З фальшивим паспортом Небезпечніше.

Невдовзі я продав обидва малюнки Енгра. Виручив за них, правда, менше, ніж сподівався, але тепер у мене зненацька з’явились гроші — і більше, ніж доводилось їх бачити довгий час перед тим.

Потім якось уночі у мене зародилась думка, якої я вже не міг позбутись: а чи не можна мені з цим паспортом поїхати до Німеччини? Він майже законний — і чого б це в кого-небудь на кордоні виникла підозра? Тоді б я знову побачився з дружиною. Міг би позбутися страху за її долю. Я міг би… — Шварц поглянув на мене. — Та ви, певне звичайнісінькии емігрантський колер.

Спазми в шлунку, в горлі і в мозку. Те, що ти всі п’ять років намагався затоптати в землю, забути, обминав, немов чуму, знову постає перед тобою: смертельно небезпечні спогади про щасливе минуле, рак душі для емігранта!

Я намагався звільнитись від тієї думки. Як і раніше, тікав до картин миру і спокою, до Сислея, Піссарро та Ренуара, годинами просиджував у музеї — тепер вони справляли на мене протилежний вплив. Картини вже не заспокоювали мене, вони почали нагадувати мені вітчизну, ще не спустошену коричневою чумою, вечори в провулках, де через мури звисав пахучий бузок, золотаві сутінки старого міста, його зеленкуваті церковні бані, навколо яких линуть ластівки, — і мою дружину; вони кликали мене туди, вимагали діяти. Людина я посередня, ніяких особливих якостей не маю. Прожив з дружиною чотири роки як водиться: без сварок, пристойно, але ж і без великої любові. Після перших місяців наше спільне життя стало тим, що звичайно називають щасливим шлюбом, — відносини двох людей, які зрозуміли, що взаємна повага є основою мирного співжиття і родинного затишку.

Ми не шкодували за тим, про що мріяли колись. Так, принаймні, здавалось мені, Ми були розумними людьми. І сердечно любились.

Тепер же враз усе змінилось. Я почав картати себе За таке посереднє шлюбне життя. За те, що змарнував його. В ім’я чого я жив? І що робив тепер? Я сховався від світу і ледве що животів. Скільки це ще триватиме? І чим усе скінчиться? Почнеться війна, і Німеччина, певно, переможе. Вона єдина з усіх держав завершила озброєння. Що тоді станеться зі мною? Куди мені заповзти, якщо я встигну врятувати своє життя? В якому таборі мені судилося згинути від голоду? Біля якого муру мене порішать пострілом у потилицю, якщо мені пощастить померти без катувань?

Ось так паспорт, який мав принести мені спокій, доводив мене до розпачу. Я бродив по місту, поки від утоми починав хитатись; але спати не міг, а коли вдавалось заснути, ті видіння знову будили мене. Мені снилось, ніби я бачу дружину в підвалі гестапо, мені вчувалось, ніби десь у дворі за готелем вона кричить «Рятуйте!»; а одного разу, коли я входив до Café de la rose, мені здалося, — ніби я побачив її відображення в дзеркалі, що висіло навскоси перед дверима: її обличчя на мить повернулось до мене — бліде, з сумним, безутішним виразом очей — і знову зникло. Я так чітко побачив його, що повірив, ніби вона там, і мерщій побіг до другої зали. Там, як і завжди, було повно людей, але її серед них я не знайшов.

Після того мене кілька днів підряд переслідувала настирлива думка: що дружина приїхала — в Париж і шукає мене. Я сотні разів бачив, як вона зникала за рогом якої-небудь вулиці, або сиділа на лаві в Люксембурзькому саду, та коли підходив до неї, мені назустріч підіймалось чуже здивоване обличчя; одного разу вона переходила площу Згоди, якраз перед тим, коли потік автомашин після короткої зупинки знову рушив уперед; на той раз то була справді вона — її хода, її манера тримати плечі, мені навіть здавалось, ніби й одяг на ній мені знайомий; та коли нарешті регулювальник зупинив потік автомашин і я зміг податись їй навздогін, вона зникла — її поглинула чорна паща метрополітену[31] і коли я добіг до перону, то побачив лише глузливі вогники у хвості поїзда, що віддалявся в темряві тунелю.

Про все це я одверто розповів одному знайомому. Прізвище його Лезер, тоді він торгував панчохами, а раніше був лікарем у Бреслав-лі. Той порадив мені поменше лишатись на самоті.

— Знайдіть собі якусь жінку, — сказав він.

Це теж не допомогло. Ви знаєте ті любовні зв’язки, викликані нуждою, самотністю і страхом, ту втечу до маленького тепла, до чийогось голосу, до тіла, оте пробудження в злиденній кімнаті і в чужій країні, коли здається, ніби ти відірвався від Землі, а потім — невтішна вдячність за те, що поряд чуєш дихання іншої людини. Але що все це проти натиску мрій, які висотують кров і пробуджують тебе вранці з гидким присмаком на душі за свій фальшивий вчинок?

Коли я зараз розповідаю, все це здається безглуздим і суперечливим-; а тоді було не так. Скільки я не боровся з собою, лишалось тільки одне: я мушу повернутись. Я мушу ще раз побачити дружину. Могло бути, що вона вже давно живе з кимось іншим. Це мені було байдуже. Я мусив побачити її. Це мені здавалось цілком логічним.

Призвістки близької війни посилювались. Усі бачили, що Гітлер, Який обіцяв окупувати не всю Чехословаччину, а тільки Судетську область, зразу ж порушив свою