Читати книгу - "Шантарам"

— Га? Що... вже? — вигукнув він. У очах його раптом спалахнув страх, нижня губа скривилася з люттю, якої я ніколи не бачив у нім і навіть не підозрював, що він на неї здатний.

— Абдулбгаю, де тепер працюють Кришна і Віллу? На старому місці я їх не знайшов. Мені треба дещо підправити в паспорті. Ви не скажете, куди перевели майстерню?

Страх стиснувся в дві маленькі крапки, що насторожено блищали в зіницях його очей. На губах з’явилася бліда тінь його колишньої ласолюбної усмішки; він подивився на мене з якоюсь жадібною зосередженістю.

— Ну звісно, звісно, Ліне! — усміхнувся він, витираючи сльози долонями.— Майстерня тепер тут, в цьому будинку. Ми переобладнали під неї підвальне приміщення, хлопчики і зараз там працюють. Туди можна потрапити через люк у кухні. Ікбал покаже тобі дорогу.

— Спасибі,— відповів я і, помовчавши, додав:— Мені зараз треба йти. Але я ще зайду увечері або принаймні завтра, тож ми скоре побачимося.

— Іншалла,— відповів він тихо, знову втупившись у вікно,— іншалла.

Я пройшов на кухню, підняв важку покришку люка і спустився по сходинках в яскраво освітлений підвал. Кришна і Віллу зраділи мені й відразу ж заходилися біля мого паспорта. Найбільшою втіхою для них було здійснити складне завдання з підробки паспорта, і вони почали жваво обговорювати, як краще з ним упоратися.

Поки вони працювали, я оглянув нову майстерню. Це було велике приміщення, площа його була набагато більша, ніж увесь дім Абдула Гані. Заповнене оглядовими камерами, друкарськими верстатами, фотокопіювачами і шафами для зберігання матеріалів, воно тягнулося метрів на сорок у глибину. Мабуть, під майстерню відвели й підвал сусіднього будинку. Можливо, Гані купив його для цієї мети,— і якщо так, то повинен був існувати ще один вихід з підвалу. Я почав був шукати його, аж Кришна гукнув, що моя віза готова. Я вирішив повернутися сюди за першої ж нагоди, щоб як слід вивчити планування.

— Вибач, що змусив тебе чекати,— сказав я Дідьє, повернувшись до мотоцикла.— Не думав, що застрягну тут. Зате віза готова, і ми можемо їхати до мадам Жу.

— Не поспішай, Ліне,— зітхнув Дідьє, вчепившись в мене зі свіжими силами.— Акт помсти, як і статевий акт, треба виконувати з почуттям і неквапно.

— Карла? — запитав я його через плече, лавіруючи в потоці транспорту.

— Non, мені здається, це моє! — крикнув він у відповідь.— Хоч... як по правді, я й не певен...— Ми засміялися, зігріті спогадом про Карлу.

Я припаркував мотоцикл на під’їзній доріжці житлового будинку за квартал від Палацу. Ми пройшлися повз нього протилежним боком вулиці, вивчаючи обстановку. Фасад уцілів, про штурм свідчило те, що вхід був забитий дошками, а вікна затулені металевими і дерев’яними віконницями. Ми повернули назад і ще раз пройшли коло Палацу, намагаючись визначити, з якого боку краще промкнутися туди.

— Якщо вона тут, а слуги носять їй їжу, то вони користуються якимсь іншим входом,— відмітив Дідьє.

— Так, звісно.

Неподалік був провулок, що перетинав головну вулицю і, напевне, провадив до службового входу. Від охайної чистої вулиці він відрізнявся страшенним брудом. Ми попрямували ним, обережно ступаючи поміж нечистотами і смердючими калюжами, ретельно обходячи купи сміття незрозумілого походження. З болісної гримаси на обличчі Дідьє можна було здогадатися, що він підраховує, скільки склянок віскі йому доведеться випити, щоб позбутися згадок про сморід, який не давав дихати. Обабіч провулка тягнулися цегляні, кам’яні і бетонні огорожі, вже кількадесят років тому вони стали одною суцільною стіною, що поросла мохом і в’юнками.

Звернувши за ріг, ми підійшли до високої кам’яної стіни, що захищала Палац. У стіні була невелика дерев’яна хвіртка, що відчинилася від першого ж дотику. Ми увійшли до просторого двору, який колись був гарний і затишний, аж його сплюндрувала розлючена юрма. Масивні глиняні горщики були перекинуті й розбиті, вазони, що росли в них, були розкидані по всьому двору. Садові меблі геть потрощили. Навіть кахлі під ногами покришилися, ніби по них били молотком.

Ми знайшли обвуглені двері, що провадили в дім. Вони були незачинені й відразу ж відхилилися з тужливим іржавим рипінням.

— Почекай мене тут,— велів я Дідьє тоном, що не терпить заперечень.— Якщо хто з’явиться, постарайся його затримати або подай мені сигнал.

— Як скажеш,— зітхнув він.— Не пропадай надовго. Мені зовсім не подобається стирчати тут. Bonne chance[164].

Я увійшов досередини. Двері зачинилися за мною, я опинився в пітьмі й пошкодував, що не прихопив з собою ліхтарика. Підлога була захаращена битим посудом, каструлями, горщиками й іншим кухонним начинням, що валялося серед обгорілих уламків меблів і обвалених сволоків. Вийшовши з кухні, я поволі попрямував по коридору в передню частину будинку, минувши декілька кімнат зі слідами пожежі. В одній з них від підлоги лишилися тільки обвуглені лаги, що стирчали, мов ребра якоїсь допотопної звірюки.

Нарешті я дістався сходів, якими кілька років тому ішов з Карлою. Мальовничі шпалери з орнаментом Вільяма Моріса обгоріли і звисали клоччям зі стін. Східці теж обвуглилися, замість килима під ногами був якийсь волокнистий попіл. Я почав обережно підніматися нагору, пробуючи кожну сходинку ногою, перш ніж ступити на неї. Одна з них переламалася під моєю вагою, і я стрибнув на майданчик другого поверху.

Тут теж було темно, і я трохи постояв, аж очі звикли до пітьми і стало видно пропалені в підлозі дірки. Деякі частини будинку були геть зруйновані й деформовані вогнем, інші збереглися і лише посилювали враження примарності того, що оточує тебе. Було таке відчуття, ніби я перебуваю поміж спаленим минулим і обгорілим сьогоденням і моя пам’ять відтворює окремі фрагменти в тому вигляді, який вони мали до пожежі.

В одному місці моя нога провалилася в діру, я відскочив убік і налетів на стіну. Стіна виявилася фанерною перегородкою, обклеєною тими ж таки шпалерами, і не витримала удару. Я відчув, що лечу вниз, і незграбно замахав руками, намагаючись за щось ухопитися. Проте летів я недовго і, приземлившись разом з уламками перегородки, здогадався, що опинився в одному з таємних переходів Палацу.

Переді мною був звивистий коридор, що огинав усі внутрішні приміщення. У їхніх стінах на різній висоті були вмонтовані металеві ґрати — декотрі майже коло самої підлоги, до інших треба було підніматися по драбинках, обмежених поруччям. Заглянувши крізь одне таке віконце у вигляді сердечка, я побачив надколоте дзеркало, обсмалене ліжко