Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Понял, сделаю… — реготнув Шойгу і став метушливо збирати зі столу свої папірці, але його зупнив Путін:

— Ты сейчас не уходи, я дам команду собрать всех силовиков, обсудим ситуацию… Да, вкратце, как идет подготовка к операции «Весна»[52]?

— В принципе, отработка завершена. Максимум месяц — и мы полностью готовы. Хотя можно выступать и на днях.

— Рановато. Пока есть время, надо все подогнать в рамки политической составляющей, ну, и как следует, зарядить людей… А там… как полыхнет Новороссия… От этой пиздоватой биндеровщины ничего не останется. Ладно, мечты-мечты, блядь…

— Но мечты вполне реальные… Ваша идея использовать ситуацию у хохлов и раскачать ее — просто гениальная. Решение достойное Цезаря.

Путін самовдоволено посміхнувся. Він любив такі підлабузницькі порівняння.

У кабінет вбіг Пєсков, м’яко ступаючи по густих килимах з блокнотом напереваги. Путін, глянувши на нього, щось пригадав і пробубонів під носа:

— И пускай попы отрабатывают приемы ближнего боя на пастве… И призовут бога в агитаторы за праведное дело наше… Пра-вед-но-е…

Гострий слух спікера, як не дивно, вловив цю фразу, він зупинився і на ходу записав її у блокнот.

— Это важно, — підняв він угору палець.

«Оплот»

Ближче до вечора 20 січня в кабінет Єгора разом із охоронцем зайшов здоровило з квадратною пикою типового спортсмена, у спортивній куртці з написом «Оплот». У нього був доволі страхітливий вигляд, вуха-пельмені[53], переламаний ніс, зачіска «площадка». Для початку він назвався: «Васька Лом», потім пояснив, як зміг:

— Все как добазарились. Взяли у больницы двух майдаунов. Одного — в гараж, другой в машине здесь.

— А-а-а?.. — розгубився Єгор.

— Глаза завязали, он ничего не увидит и никого не узнает.

— А зачем он тут? Для чего вы его сюда притащили, ко мне на офис?!

— А куда еще? — здивувався тітушка.

— Ну, не знаю… Куда-нибудь…

— Один у нас, другого — здесь порешим, и в Днипро… Я так понимаю… Все как договаривались.

Єгор, ще зранку переконаний у тому, що сам зможе топити у Дніпрі майданівців, вже навіть забув свою ранкову розмову з бойовиками «Оплоту», що наїжджали в Київ «розім’ятись» на майданівцях. Ці вояки, здебільшого на пару з ментами, підстерігали їх біля метро чи супермаркетів, садовили в машину, вивозили за місто і там били, знущались, як хотіли. Фотографували це на камеру і викладали в закритих групах російських соціальних мереж, зразка «Антимайдан». Часто примушували кричати: «Слава беркуту!», «Слава Расії!» та інші дурощі.

Це неабияк веселило учасників цих груп. Вони злораділи, потішались, щасливо коментували, мовляв, скоро усіх «біндер» поставимо на коліна і примусимо жерти наше гівно. А потім виженемо їх усіх на Захід, в «Гейропу», мити дупи старим підарасам. І тільки після цього тупі хахли-салоїди будуть достойними зажити привільно в братській любові з великим російським народом[54]. Майже всі коментарі в таких групах були приблизно такого змісту.

Єгор, дивлячись на мордатого гостя, пригадав їхню ранкову розмову і розгубився, навіть внутрішньо запанікував. Говорити і бути хоробрим під наркотою — це одне, а діяти на тверезу голову — зовсім інше. Він раптом заметушився, перебираючи папери на робочому столі і сказав:

— Так, дайте мне пару минут, чтобы я закончил с делами… мелочевки полно накопилось… А сами езжайте на резервные склады, там где никого нет. Моя охрана проведет.

— А че вот с этим вот пиздюком, которого мы привезли? — не зрозумів мордань.

— Посадите там в какую-нибудь кладовку, — вдавано-байдуже махнув рукою Єгор, але аж почервонів від напруги і панічного страху, що раптово перехопив горло. — Я минут через сорок подскочу…

— Ну, ладно, — знизав рамою оплотовець і вийшов.

Охоронець, що затримався, запитально глянув на хазяїна. Той кивнув, мовляв, виконуй, що було сказано.

Як тільки й за ним зачинилися двері, Єгор безсило опустився в крісло. Звабливо блиснула марафетниця на столі. Він збуджено ковтнув слину і вже, було, рукою потягся до неї, але… Інстинкт самозбереження взяв гору. Розумів: після двох доріжок «кокоса», його понесе так, що може наробити чудес чудесних і навіть більше.

Звісно, «відірватись» на майданутому чувирлі та відлупити його до півсмерті хотілося. Але хотілося не так, як учора. Схоже, напад пройшов. І зараз він це усвідомив. Кілька минулих тижнів Єгор прожив, наче в тумані. Кудись ходив, щось робив, з кимось спілкувався… Нині ж, щойно в кабінеті з’явився мордань з «Оплоту», з очей наче спала полуда. Спрацював адреналін. І він второпав: час утікати у Відень, до сім’ї. Ось тільки питання: що робити з цим майданівцем?

Рішення підказав батько, він саме в ту мить набрав Єгора і категорично наказав:

— Від гріха подалі мотай звідсіля. Ще невідомо, чим це закінчиться, чув, синку? Овощ не зупиниться. Або будуть тягнути з тебе бабло, або можуть для того, аби нагнати страху на інших, когось і по-тихому пустити під ніж. Ти чуєш мене, синку?

— Папа, я-а-а… У меня… Дела…

— Ніяких справ і роботи. Ти їдеш у відрядження. Все. Я наказую. Амінь. Я тебе люблю, синку, чуєш? Будь чемним і слухай, що тато каже…

У Єгора жаліслива судома перехопила горло, на очі навернулись чуттєві сльози і він крізь них сказав:

— І я тебе люблю, дякую тобі…

— Ще таке: приїдеш у Відень, підеш до свого лікаря, я домовився, щоб тебе прийняли поза чергою. Полежиш два-три тижні в оздоровниці, відпочинеш. Тобі треба відпочити. Ти втомився…

— Добре, папа… Зроблю…

Коли роз’єднався зв’язок, Єгор подумав: і совість з одного боку наче чиста, бо не сам тікаю, а батько наказує… А з іншого… для чого брати на себе кров, коли у тебе грошей — мільйони?! Для цього є дебіли, які за пару сотень доларів самі зроблять всю брудну роботу. І він набрав номер охоронця.

— Закінчіть там без мене, — сказав з начальницькими інтонаціями в голосі. — Як домовлялись. Батько терміново відсилає мене у Відень… Удачі!

Невдовзі він уже мчав бориспільським шосе в бік аеропорту. За вікном миготіли голі кістяки дерев, купи сміття обабіч дороги, яке чомусь вже другий місяць не поспішали прибирати комунальні служби. Почала дратувала ця сірість, вбогість і нудьга. Вона пронизувала його єство, тиснула на горло і врізалась гострими щупальцями в мозок… Єгор озирнувся і подивився на місто, що відпливало від нього вдалину, залите вогнями, ніби атлантичний лайнер посеред безмежжя океану. Здавалось, не він