Читати книгу - "Дим"

Над курним, малоосвітленим пероном конотопського вокзалу розпливався синюватий, такий аж наче бузковий осінній вечір. Дуженько похолодало, але вітрюга неначе трохи притих. Пасажири метушились по платформах – хтось біг на посадку, хтось навпаки – в підземний перехід, аби встигнути на останній трамвай чи маршрутку й не переплачувати таксистам. Таксі тут досі, як і в радянські часи, було скоріше розкішшю. А от ті, хто був тут лише проїздом, виходили з душного потягу покурити чи й просто подихати спраглим вечірнім повітрям забутого, загубленого в глушині країни провінційного містечка. До послуг таких пасажирів була ціла купа торгашів газетами-кросвордами, прохолодними напоями, м’якими іграшками комусь на гостинець. Вони шмигали по платформі в нерівному світлі поодиноких ліхтарів, підбігали до дверей потягу то там, то сям…

– Мягкие игрушки, напитки, кроссворды, сканворды, горячие пирожки… Покупаем сканворды, мягкие игрушки в подарок…

Ірина з Антоном взяли в торговки зі здоровенною кравчучкою по круглому пласкому біляшу з лівером. То були особливі біляші, і вони їх любили – пекли такі лише в одному місці на весь Конотоп, а саме в їдальні Конотопського електромеханічного заводу «Червоний металіст», ото там само, де працював Ірин брат. Він їм колись і порадив спробувати оцих самих біляшів, ще й сміявся тоді:

– Раніше системи наведення для ракет клепали, а нині скоро на біляші перейдемо, хе-хе…

Біляші були вже холодні, певне, ще з дня ними торгували, але, як завше, дуже смачні. Антон з Іриною неспішно проходжувались по платформі, наминаючи їх. Запили мінералкою, а потім Антон ще й закурив, одійшовши од дружини трошки віддалік. До відправки їх фірмового потягу на Брянськ було ще вдосталь часу, зупинку він у Конотопі робив довгу.

Але між тим перед провідницею вже вишикувались чимала черга пасажирів із квитками. Потяг був як потяг, трохи навіть облізлий, тягнув його старенький радянський тепловоз… Словом – все, як завше. А провідницею в їхньому вагоні була худорлява втомлена жіночка з крикливим макіяжем, що неабияк контрастував з її отою втомленою мімікою.

– Підемо? – спитала Ірина.

– Пішли, – кивнув Антон.

Вони стали в край черги.

– …напитки, кроссворды, сканворды, мягкие игрушки…

– Нижнє та верхнє бокові, в самому краю вагона, проходьте-проходьте, не затримуйте… Квитки показуємо!

Як і казав Вадим, Ірині з Антоном дістались нижнє та верхнє місця. Вони пройшли вельми душним вагоном і дістались свого напівкупе, там на протилежній нижній полиці уже сидів їхній мимовільний сусід – якийсь чоловічок, вже в літах, кучерявий, із залисинами і широколиций, але, незважаючи на округле лице та чимале пузце під светром, якийсь увесь хирлявий, хворобливий. У старомодному в’язаному светрі з оленями та коричневих, затяганих кримпленових брюках, він якось гидливо вип’ячував нижню губу над верхньою і все поглядав у вікно на вечорову синь над коліями. Коли ж Антон з Іриною почали розташовуватись у напівкупе і засовувати сумки під нижню полицю, то чоловічок пожвавився та навіть добродушно всміхнувся.

– О, молодые люди! – приязно прорік він. – Видимо, нам по пути.

– Вероятно, – стримано одізвався Антон і також ледь-ледь посміхнувся.

– Как же вас величать, позвольте..?

Антон всівся коло вікна, ніяково озираючись, а Ірина тут же примостилась до нього, просто і безцеремонно поклала голову йому на плече, невимушено всміхнулась. Взяла його праву руку в свою лівицю, зчепивши пальці замком, а правицею ще й накрила зверху.

– Антон, Ирина… – вказав Антон на себе й на дружину.

– Григорий… да Гриша, просто Гриша! – розв’язно махнув рукою чоловічок і одразу простягнув ту руку Антонові.

Тому натомість не хотілось вивільняти свою руку з Іриних.

– А по батюшке вас?.. – всміхнувся він до того Гриші, немов трошки тягнучи час.

Але Ірина в ту ж хвилю підняла свою правицю і награно церемонно простягла її до чоловічка – той потис її за самі кінчики пальців. Ірина повернула руку на місце, і Антон аж трошки розм’як, одчувши знову її тепло.

– Никаких батюшек, Антон, господь с вами… – він знов замахав руками. – Такой вздор… Если хотите знать – я уже лет двадцать как Григорий Максимович, но я вот прошу вас, Антон, на правах случайного попутчика… Гриша, и не более того! Договорились?

Антон здвигнув плечем.

– Далеко же путь держите? – не вгамовувався випадковий подорожній.

– До Брянську, – просто одповіла Ірина.

– Местные? – примружився той Григорій Максимович.

– Да, – коротко буркнув Антон.

– А я, знаете ли, коренной киевлянин. Хех. Но вынужден жить на два города, вот – дочь выскочила замуж и… Еду к внукам, так сказать, в столицу нашей бывшей родины.

Як поїзд рушив, то вскочила провідниця, і Григорій Максимович попросив у неї чаю. Антон з Іриною і собі попросили. Потому вона спиталась за постільну білизну, і Антон замовив один комплект для дружини, а сам не схотів.

Провідниця напрочуд швидко принесла чай та міграційні карти для них з Іриною, а їхній випадковий подорожній усе тараторив, майже не вмовкаючи:

– Вот, приходится теперь мотаться через границу, это представить себе только – через границу! Ко всему еще жена болеет…

Антон неуважно поглядав у вікно і бачив там самі скорботні лісопосадки, автомобільні переїзди, подекуди вибрані ниви та полустанки в осінніх полях. Інколи десь віддалік спалахували вогні якогось хутірця чи околичні райони глухого містечка. Те все меркло, тьмяніло разом з останнім примарним світом згаслого дня.

* * *

– Вы кто же по специальности, молодой человек?

Антон відволікся від якогось журного заціпеніння та одвів погляд од вікна. Григорій Максимович сидів напроти нього і жував уже відкись видобутий бутерброд з ковбасою, так само раз од разу приязно всміхаючись.

– Работал шофером в колхозе… – ніяково звів брови Антон. – Пока тот не обанкротился.

Пройшло вже трохи часу, як вони оформили свої карти, і провідниця принесла Ірині постіль. Антон хотів було постелити їй внизу, але вона легким рухом припинила його, кивнувши на їхнього випадкового подорожнього та ледь помітно підморгнувши.

– Оставляєш на поталу? – спитав він її ледь чутно.

Вона на те лиш приклала пальчик до губ.

Дядечко все одно нічого не слухав навкруг – просторікував ото, та і все. Ірина пішла до вбиральні і передяглась там у спортивні штани та футболку, потому постелила собі на верхній полиці і полізла туди з якоюсь книжкою, певне що з бібліотеки.

– Да-да, – просторікував далі дядечко. – Я понимаю, смутные времена. Эх, молодой человек, если бы вы знали… Ведь я же всю жизнь проработал учителем в средней школе. Всю свою жизнь. Литинститут Горького, русский язык и литература. Благословенные времена! Я учился с такими людьми… Эх, да что говорить! – він знову взявся