Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Будь ласка, Аслане, – звернулася до нього Люсі, – що нам зробити, аби повернути Едмунда?

– Усе, що можна зробити, – буде зроблено. Та це може виявитися набагато складнішим, аніж ви собі уявляєте, – зауважив він і знову замовк.

А Люсі, спостерігаючи за ним, помітила, що обличчя його було не тільки величним, сильним та спокійним; на ньому ледь помітним серпанком промайнула печаль. Та за мить хмари збігли з нього, лев труснув гривою, плеснув у долоні («Які жахливі в нього пазурі! – промайнула в Люсі думка. – Страшно навіть подумати, що було б, якби він їх не втягував!») і наказав:

– Час готуватися до бенкетування. Німфи джерел, німфи дерев, проведіть наших гостей до шатра й допоможіть їм з усім.

Щойно дівчата пішли, Аслан поклав свою лапу – а хоч він і втягнув пазурі, вона була важелезною – Пітерові на плече та мовив:

– Ходімо, сину Адама, я покажу тобі, який звіддаля замок, де судилося тобі колись посісти на трон.

І Пітер, який ще тримав меча в руці, попрямував за Асланом до східного схилу пагорба. Позаду них заходило сонце. Вся земля, що розляглася під ними, була залита вечірнім світлом – ліси, і гори, і долини, і велична ріка, що зміїлася вдалину сріблястою стрічкою. А далеко-далеко, за багато миль, плескалося море, а над морем – небо, а небом пливли хмаринки, рожеві у променях призахідного сонця. І десь там, майже на краю землі, там, де терени Нарнії змикалися з морем, аж у гирлі ріки, на невисокому пагорбі щось яскраво виблискувало. То й був замок, а виблискували його західні вікна, та Пітеру він видався зіркою, що зійшла з небес до морської затоки.

– Сину людський, – звернувся до нього Аслан, – перед тобою той самий Кейр-Паравель, або, як його інакше називають, замок Чотирьох тронів. На один із них ти й зійдеш законним правителем. Тобі я показав його, бо за правом первородства ти й будеш королем над усіма іншими.

Пітер нічого не встиг відповісти – у навколишній тиші несподівано пролунав незвичний звук. Він чимось нагадував звук мисливського ріжка, та був більш пронизливим та потужним.

– Це ріжок твоєї сестри, – мовив Аслан тихо, немов промуркотів, коли можна так сказати про могутнього лева.

Пітер навіть отетерів від несподіванки. Та побачивши, як лісовий люд кинувся вперед, і помітивши, як Аслан здійняв лапу та наказав: «Усі назад! Дозвольте принцові завоювати собі добре ім’я в бою!», все зрозумів та щодуху кинувся до шатра. Там погляду його відкрилося жахливе видовище.

Наяди та дріади порснули врозтіч. Назустріч йому бігла Люсі, так швидко, як тільки несли її маленькі ноженята; обличчя її було бліде, немов крейда. Потім він побачив Сьюзан – та чимдуж чкурнула до дерева, щоб видертися нагору. Слідом за нею довжелезними стрибками мчав величезний сірий звір. Спочатку Пітерові здалося, що то ведмідь, потім – що то вівчарка, але принаймні вдвічі більша за тих, яких йому довелося зустрічати. Лише в останню мить він второпав, що страшний звір – то вовк. Величезний сірий вовк, який стояв на задніх лапах, спираючись передніми на стовбур дерева. Він клацав іклами та гарчав, а смух на його карку стояв дибки. Здолати дві гілки Сьюзан ще спромоглася, але дістатись третьої – вже зась; одна її нога звисала з дерева лише за дюйм чи два від вищиреної вовчої пащі. Пітер не міг зрозуміти, чому вона не намагається видертися вище або принаймні не перехопить гілку хоч трохи зручніше, коли несподівано зрозумів, що вона от-от знепритомніє. І що ж тоді?

Пітер аж ніяк не вважав себе відчайдухом, більш того цієї миті його навіть охопила слабкість, та це не мало жодного значення, бо для себе він уже вирішив усе. Він рвонув навпростець до чудовиська, націливши свій меч у бік. Та як би швидко він не біг, звір виявився спритнішим. Швидкий, наче блискавка, він ухилився. Очі його палали, а з пащі вирвався гнівний рик. Коли б не лють, що очі йому застувала, він би вже вчепився Пітерові в горлянку. Та саме лють його й згубила. Він загарчав і згаяв час.

Усе трапилося блискавично. Пітер і сам не зрозумів, як він ухилився, виборсуючись зі страшних обіймів звіра, а наступної миті встромив меча поміж передніх лап просто в серце вовка. А далі, немов у жахливому сновидінні, що триває і триває, і немає йому кінця, Пітер усе смикав і смикав свій меч, не розуміючи, хто з них живий, а хто – мертвий. Перед собою він бачив лише вищирену пащу, чув клацання іклів, його обдавало жаром вовчого віддиху, довкола кружляли пасма шерсті та бризкала кров. Страшний сон обірвався раптово. Вовк упав на землю. Пітер випростався та витер піт з чола. Він ледве вивільнив свого меча. І сили його полишили.

Коли Сьюзан спустилася з дерева, брат і сестра помітили, що вони досі тремтять, немов та осика. Здається, але стверджувати цього я не можу, вони навіть пустили сльозу, та в Нарнії ніхто нікому не стане того закидати.

– Швидше! – пролунав голос Аслана. – Швидше! Кентаври та орли! Там, у хащах, я помітив іншого вовка. Він усе бачив і, мабуть, уже чкурнув до своєї господині. Мерщій за ним! Так ми розшукаємо Відьму і врятуємо четвертого з дітей Адама.

Почувся тупіт копит і лопотіння розправлених крил, та десь з дюжину найспритніших та найгострозоріших зникли в сутінках, які густішали щохвилини.

Пітер – він ще досі не міг перевести подих – провів їх поглядом та озирнувся. Поряд стояв Аслан.

– Ти забув почистити свого меча, – спокійно зауважив лев.

Авжеж. Пітер поглянув на світле лезо меча, вкрите жмутами вовчої шерсті та темними плямами крові, що здавалося червоним навіть у пітьмі. Він нахилився і ретельно витер меча травою, а потім і краєчком одягу.

– Подай його мені та схили коліна, сину Адама, – звелів Аслан, після чого торкнувся його плеча клинком та вимовив: – Підведися, о, сір Пітере, переможцю Могріма. І пам’ятай: що б не трапилося, ніколи не забувай витирати свого меча.

Розділ 13

Давнє закляття з глибини століть

Проте настав час повернутися до Едмунда. Прогулянка, що випала на його долю через неочікувану відлигу, видалася куди як довшою, ніж він звик гуляти пішки, і навіть, як він підозрював, набагато довшою, ніж взагалі спроможна гуляти людина. Саме тому, тільки-но Чаклунка зупинилась