Читати книгу - "Метаморфози"

«Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

В світлий етер, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

Заздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже

Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

/790/ Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває.

Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви{127},

Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.

В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

/800/ Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха, —

Образ сестри перед нею малює і красеня бога,

Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку

Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

/810/ Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:

Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.

Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,

Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»

«Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій

І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

/820/ Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно

Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

Холод мертвотний, в’язкий проникає нещасній у груди.

Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —

/830/ Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь

Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.

Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

Внук Атланта піднявся в етер і, розправивши крила,

Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

Тут його батько{128} гукнув. Притаївши, що мова тим разом

Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,

Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

/840/ Матір твою. Цю країну Сідонською{129} звуть поселенці.

Там, серед гір, оддалік, ти володаря стадо побачиш

На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

В колі тірських дівчат{130} погуляти частенько любила.

Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —

Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

/850/ Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

Шия — в м’язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку{131}

Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

/860/ Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

То по зеленій травиці, пустуючи, б’є він ногами,

То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

/870/ Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,

Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

Книга третя

Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,