Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Обставини «народження» Комісії до сьогодні оповиті таємницею: невідомі ані день її створення, ані формальні процедурні обставини виникнення.

Першу згадку про неї знаходимо в протоколі засідання V пленуму УЦР від 20 червня. Увечері того дня, певно, за пропозицією М. Грушевського (протокол засідання такі «дрібниці» не зафіксував), пленум ухвалив утворити аж 4 комісії:

1) з реорганізації самої ЦР;

2) «по статуту автономної України»;

3) «по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави» (така собі альтернатива законним Установчим зборам. — Д. Я.);

4) «по скликанню територіального з’їзду України». Впродовж десяти­хвилинної перерви (!) учасники пленуму встигли «намітити кандидатів до цих комісій, оприділити склад їх», а серед них:

— Миколу Левитського, 37-річного українського есера, завідувача юридичним департаментом Українського генерального військового комітету,

— його 23-річного однопартійця Миколу Шрага, студента-економіста Московського університету, людину, особисто наближену до голови УЦР,

— есдека Бориса Бабича, людину невідомого нам віку та освітнього рівня, активіста есерівської «Селянської спілки»,

— його однопартійця, 28-річного Євгена Касьяненка, людину надзвичайно радикальних поглядів (досить сказати, що життєвий шлях цього полум’яного в майбутньому більшовика перервала чекістська куля; за професією він був нібито авіаконструктором, але де здобув вищу освіту, досі невідомо),

— Василя Бойка, 25-річного випускника Київського університету Св. Володимира, літературознавця за фахом, члена УПСФ (а тоді ще УРДП),

— Сергія Єфремова, одного із засновників УРДП (згодом — УПСФ), також літературознавця та публіциста,

— Миколу Стасюка, безпартійного студента-недоука Петербурзького гірничого інституту, за покликанням — кооператора, в майбутньому — більшовицького колаборанта, репресованого сталінським режимом,

— такого собі б/п Чайківського, який у буремній українській історії іншої пам’яті про себе не залишив[102].

Є. Касьяненко (1889—1938 рр.). Суспільне надбання

Упродовж наступних днів згадана комісія ознак життя не подавала. Лише увечері 23 червня (пленарні засідання УЦР, як правило, відкривалися по обіді і тривали до 23 години) перед учасниками зібрання виступив М. Шраг.

Судячи з протоколу, Комісія на 23 червня встигла провести вже чотири засідання, на яких було ухвалено аж три постанови. Перша запроваджувала сегрегаційний «національний», а не цивільний або фаховий принцип її комплектації та загальну верхню кількісну її межу — 100 осіб «з представників української і інших, що живуть на Україні, національностей». Друга встановлювала пропорційний принцип обрання: один представник від 1% людності (офіційно це називалося «національно-пропорційне представництво»). Третя стверджувала: право на «безумовне» представництво в Комісії мають ті національності, «які складають в Україні не менше 1% населення»: всі інші мали право надіслати свого представника, лише «заявивши» про таке своє бажання і отримавши згоду самої Комісії. Всі три пункти були ухвалені учасниками пленуму УЦР без обговорення[103].

Удруге Шраг об’явився перед членами УЦР 25 червня з метою «закінчити» доклад Комісії. Суть «закінчення» така: по-перше, Комісія оголосила кількісні представницькі квоти: 11 осіб — від «москалів», 8 — від євреїв, 2 — від німців та поляків, по 1 — від білорусів, татар, молдаван, чехів, греків, болгар — загалом 29 осіб; 71 місце надавалося українцям. При цьому росіяни, білоруси, чехи та німці повинні були надсилати представників від «об’єднуючого» їх національного органу.

По-друге, Комісія встановила т. зв. «бажане» представництво: для «москалів» — по 1 особі від ЦК партій ПСР, РСДРП(м), РСДРП(б), конституційних демократів; 3 місця виділялося напівміфічним «советам общественных организаций» із «побажанням» надати ці місця представникам Київського, Одеського та Харківського округів; ще 4 місця мусили заповнити «представники» рад робітничих, солдатських та селянських депутатів цих округів.

Наступними рішеннями, і це — по-третє, Комісія «запрограмувала» суворо соціалістичний принцип свого складу. Так, євреї мали надіслати 5 представників від своїх соціалістичних партій і лише 3 — від «несоціалістичних»; серед поляків соціалістом обов’язково мусив бути 1 член Комісії. Українці сепарувалися за наступною схемою: 30 — від УЦР (в т. ч. 24 від шести партійних фракцій та ще 6 обиралися персонально від Ради в цілому); 11 мали представляти 11 губерній (але які саме — невідомо, відомо, що власне «українських» сама Рада налічувала 9); 30 повинні були делегуватися правничими (12), економічними та фінансовими (5), поштовими (2), залізничними (3), культурно-просвітницькими (5) організаціями. Не забули і про Чорноморський флот (1), духовенство (1) й військових (2 представники). Разом, щоправда, вийшло не 30, а 31 особа, але на таку дрібничку уваги не звернули. Установили лише, що Комісія повинна зібратися не пізніше 10 липня за умови наявності 50 своїх членів, 30 з яких УЦР мала обрати негайно ще на поточній сесії. Ці 30 обранців мали негайно ж вибрати з-поміж себе Тимчасову президію, яка мусила би «приготувати матеріали для комісії, намітити план діяльності її, наготовити проект наказу комісії і разом із секретаріатом Центральної Ради і останніми обраними членами майбутньої комісії скликати саму комісію»[104].

М. Левитський (1883—1939 рр.) підписує зрадницьку мирову угоду в Бресті. Суспільне надбання

Упадає в очі дивна обставина: самої Комісії ще не було, але голова і секретар у неї вже були. Секретар — уже відомий нам М. Шраг, а голова — юрисконсульт УГВК, «есдек» Микола Левітський (він же Левитський. — Д. Я.), дані про систематичну юридичну освіту якого, так само як і про інших членів цієї Комісії, невідомі. Більше того, ми сміливо стверджуємо: жодні подальші дослідження таких даних не виявлять!

Маємо зауважити, що обидва добродії були настановлені на ці посади (не в зв’язку зі своїми професійними якостями, а лише тому, що були протеже голови УЦР М. Грушевського (М. Шраг) та голів Генерального секретаріату — В. Винниченка та УГВК — С. Петлюри (М. Левитський). Мета інфільтрації— втілювати в життя партійні настанови ще й у цій царині.

Як на те, на засіданні 26 червня есер М. Ковалевський, чільник найчисленнішої фракції у Раді, озвучив «генеральну лінію партії»: «...ми вважаємо, — сказав він, — що Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету. <...>Треба було зазначити, що конечним пунктом діяльності Військового секретаріату повинно бути перетворення постійної армії на народну міліцію. <...> Скоро відбудуться Російські Установчі збори, — вів далі пан Ковалевський, — туди ми повинні йти цілком зорганізованими. Генеральному секретаріатові треба було зазначити, що одним з чергових його завдань є скликання Українських Установчих зборів, котрі виявили би повну волю українського народу і національних меншостей»[105].

Констатація

Вислови М. Ковалевського ясно свідчать тільки про те, що принаймні деяка частина радівських діячів уже з літа 1917 р. бачила себе на полі самостійної соціалістичної України, а не України як автономної частини демократичної та правової Російської республіки. Про це свідчать ті ж таки заклики до «українізації» армії, і її гарнізонів, і мирових судів, і земств, і міст, і до заведення при університетах кафедр цивільного українського права, і до запровадження нових українських податків, і до «повернення українських архівів, що знаходяться в Великоросії», і до розділу губерній на виборчі округи, і до розробки окремого від російського виборчого законодавства.

Ба більше — на