Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І я повідав йому, як загинула Будвайзер.
• • •
Під час цієї розмови я знову і знову підносив руку до рота, ніби стримуючи емоційні вигуки. А насправді я ковтав крихітні зелені піґулки. їх на той час вже заборонили і не виготовляли. Але я мав їх чи не мішок, який сховав у своєму кабінеті в приміщенні Сенату.
Саме вони були причиною моєї невгасної чемності й оптимізму, а можливо, й опору старіти так швидко, як інші чоловіки. Мені було сімдесят, але енергії я мав, як людина вдвічі молодша.
Я навіть підчепив собі гарненьку нову дружину, Софі Ротшильд Свейн, якій було лише двадцять три роки.
• • •
— Якщо вас оберуть і я отримаю отих всіх нових штучних родичів... — сказав старий і замовк. — Скільки їх буде, кажете?
— Десять тисяч братів і сестер, — відповів я. — Сто дев’яносто тисяч двоюрідних.
— А то не забагато буде? — здивувався він.
— А хіба ми не домовилися щойно, що потребуємо всіх родичів, яких спроможемося собі знайти в такій величезній і неоковирній країні, як наша? — відповів я. — Якщо ви раптом поїдете до Вайомінґу, скажімо, хіба не втішно буде вам усвідомлювати, що ви маєте там численну рідню?
Він трохи подумав.
— Хтозна... може, й так, — промовив він зрештою.
— Як я казав у своїй промові, — вів я далі, — ваше нове середнє ім’я буде якоюсь назвою — квітки, чи фрукта, чи горіха, чи овочу, чи бобової рослини, чи пташки, чи рептилії, чи риби, чи молюска, чи коштовного каміння, чи мінералу, чи хімічного елемента, поєднаного дефісом з числом від одного до двадцяти.
І я спитав, як його тепер.
— Енвер Ґленвіл Ґрассо, — відповів він.
— Ну от. А могли б дістати ім’я, скажімо, Елмор Уран-3 Ґрассо. І кожен, хто має Уран як частку свого середнього імені, став би вашим кузеном.
— Це повертає мене до мого першого запитання, — сказав він. — А раптом я отримаю собі в родичі людину, яку на нюх не переношу?
• • •
— Хіба є щось нове в тому, що ми маємо родичів, яких терпіти не можемо? — спитав його я. — Хіба подібне не трапляється вже десь з мільйон років, містере Ґрассо?
А потім я сказав йому непристойність. Сам я не полюбляю непристойностей, як, власне, демонструє сама оця книжка. За всі роки мого громадського життя я не вимовив нічого сороміцького у своїх зверненнях до американців.
Саме тому, коли я, нарешті, заговорив грубо, воно виявилося дуже дійовим. Я вчинив так, щоб усі запам’ятали, як чудово припасовується моя нова соціальна схема до пересічної людини.
Містер Ґрассо не перший почув мої приголомшливі хуліганські коментарі. Я їх навіть вживав на радіо. На той час телебачення вже не існувало.
— Містере Ґрассо, — сказав я. — Особисто мене дуже б розчарувало, якби ви, коли мене оберуть президентом, не сказали тим штучним родичам, яких не терпите, оце: «Брате, чи сестро, чи кузене, то вже як вийде, а не пішов би ти в сраку? Чому б тобі не з’і’батися кудись на Мі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ісяць?»
• • •
І знаєте, що зроблять родичі, яким ви оце скажете, містере Ґрассо? Вони прийдуть додому і почнуть думати, як їм стати кращими родичами!
• • •
Лише подумайте, наскільки вам легше житиметься, якщо ці реформи почнуть діяти, коли до вас підійде жебрак і попросить грошей, — вів я далі.
— Не розумію, — відрік чоловік.
— Чому ж? — сказав я. — Ви спитаєте в жебрака — яке в тебе середнє ім’я? Він відповість — Устриця-4, або Синиця-1, або Мальва-13, абощо.
А ви йому скажете: «Чуваче, а я — Уран-3. Ти маєш сто дев’яносто тисяч кузин і кузенів і десять тисяч братів і сестер. Ти далеко не самотній у цьому світі. У мене свої власні родичі, якими я мушу опікуватися. То не пішов би ти в сраку? Чому б тобі не з’їбатися кудись Мі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ісяць?»
Розділ 34
Дефіцит пального дійшов крайньої межі, коли мене обрали, тому першим нагальним питанням, яке я мав розв’язати після інавгурації, було — де роздобути достатньо електроенергії для живлення комп’ютерів, щоб видати всім нові середні імена.
Я наказав, щоб усі коні, солдати, фургони занепалої армії, яку я успадкував від свого попередника, перевезли тонни паперу з Національного архіву до електростанції. Усе то були документи з часів адміністрації Річарда М. Ніксо-на, єдиного в історії президента, якого змусили піти з посади.
• • •
Я сам відправився до Архіву за цим простежити. Звернувся я зі сходів до солдатів і кількох перехожих. Я сказав, що містер Ніксон і його оточення були виведені з рівноваги самотністю особливо гострої форми.
— Він обіцяв нас з’єднати, а натомість пересварив, — заявив я. — А от тепер — ну ж бо, presto! — він поєднає нас, врешті-решт.
Я позував для фотографій під написом на фасаді Архіву: «МИНУЛЕ — ЦЕ ПРОЛОГ».
— Вони не були, по суті, злочинцями, — сказав я. — Але вони прагнули скуштувати того братерства, яке вбачали в організованій злочинності.
• • •
Кількість злочинів, що їх скоїли самотні люди в уряді і які приховано в цьому місці, така велика, що цей напис можна було б легко замінити на інший:
«КРАЩЕ СІМ’Я ЗЛОЧИНЦІВ, НІЖ ЗОВСІМ НІЯКОЇ».
Гадаю, ми тепер відзначаємо кінець ери трагічних витівок. Пролог закінчився, друзі, сусіди й родичі. Час братися за нашу головну благородну справу.
— Дякую, — сказав я.
• • •
Вже не існувало великих газет чи федеральних журналів, у яких був би надрукований мій виступ. Гігантські видавництва і друкарні геть усі
позакривалися — за браком пального. Мікрофонів не було. Лишилися тільки люди.
Гей-го.
• • •
Я видав солдатам спеціальну відзнаку на честь цієї події. Це була ясно-синя стрічка, на якій висів пластмасовий значок.
Я пояснив, утім лише напівжартома, що ця стрічка символізує «Синього птаха щастя». А на значку стояли, ясна річ, оці слова:
Розділ 35
Тепер у нашому Національному парку хмарочосів десь по дев’ятій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буфонада, або Більше не самотні», після закриття браузера.