Читати книгу - "Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста"

Що я робила? Якщо чесно говорити, то не знаю. Мої ноги несли мене до автомобіля, а мозок та здоровий глузд кричали, що варто повернутися додому та не робити дурні. Але пішло воно все далеко!

На дворі досі йшов дощ, а також було доволі холодно. Моє тіло відчувало льодяні краплі, які падали з неба та робили мою футболку мокрою. З однієї сторони це було неймовірне відчуття, але з іншої - скоріше хотілося зайти у тепле приміщення.

Для мене це поки було авто. Але що робити далі? Я знала. Від цього навіть трішки ставало смішно. Невже я така навіжена? Мабуть, що так...

Три хвилини я дивилася на двері, що вели до під'їзду будинку, де я живу. Мабуть, Ральф ще не помітив того, що мене нема. Або вже став дзвонити, однак телефон я не брала. Він лежить у спальні на столі.

А можливо Лауда вже біжить сходами до низу в надії зупинити мене? Але гадаю, що це не вдасться йому. Я рушила. Колеса мого автомобіля котяться геть з того місця, де вони стояли.

Тепер я їхала. Двірники активно змахували дощ, що посилився. Всередині наростало відчуття свободи. Так вільно та добре я ніколи не почувалася. Наче всі негаразди кудись зникли, і можна було робити все, що тільки заманеться. Цим я зараз займалася.

Через двадцять хвилин я вискочила з авто. У тому місці, де я зупинилася вже не було дощу, але якби навіть був, то я б особливо не хвилювалася. Мене цікавило інше.

- Ви куди? - зірвалася з місця консьєржка.

- До своєї долі!

- Я вас не пропускаю! - зненацька вискочила перед мною ця літня жінка

- А чому? - усміхнулася я.

- Моя робота не пускати незнайомих людей до будинку!

- А якщо я скажу куди йду?

- Спробуйте.

Я назвала куди волію потрапити. Вона спочатку засмутилася, але сказала:

- У такому випадку не буду вас затримувати.

- Дякую, - відказала я.

Однак все це божевілля. Так не має бути, але я нічого вже зробити не можу. Таке моє шалене бажання.

Мій палець ґвалтував дзвінок, поки не відчинилися двері. Євгеній Маланюк був здивований. Його сірі очі стали круглими, а брови піднялися догори.

- Не чекав? - запитав мій язик.

- Ні, - відказав він. - Що тобі треба?

- Щось цікаве, - накинулася я на нього та стала цілувати.