Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

погляду. Йо-йо було пластмасове, схоже на ті, якими він грався багато років тому, але складніше — ​артефакт космічної доби. Квінн натягнув кільце на кінці мотузка на середній палець, встав і спробував запустити іграшку. Йо-йо видало лункий посвист, опускаючись, а всередині спалахнули іскри. У хлопчика аж подих перехопило, але потім іграшка повисла на мотузку.

— Один славетний філософ, — ​пробурмотів Квінн, — ​якось сказав, що шлях униз і шлях угору — ​це один і той же шлях.

— Але підняти його ви не можете, — ​сказав хлопчик. — ​Тільки опустити.

— Треба спробувати ще.

Квінн саме змотував мотузок для наступної спроби, коли до кімнати увійшов Остер із дружиною. Піднявши погляд, першою він побачив жінку. І в ту коротку мить збагнув, що буде клопіт. Висока струнка блондинка осяйної вроди, вона пашіла енергією і втіхою, від якої все навколо мовби розчинялося. Для Квінна це було занадто. Остер мовби знущався, показуючи все те, що сам він втратив — ​і він відповів заздрістю, люттю й пекучими жалощами до себе. Він би теж не проти, щоб у нього була така дружина і дитина, а ще днями сидіти й верзти нісенітниці про старі книжки, а навколо щоб були йо‑йо, омлети з шинкою й чорнильні ручки. Тільки б звідси вирватися…

Остер побачив у нього в руках йо‑йо і сказав:

— То ви вже познайомилися? Деніеле, — ​сказав він хлопчику, — ​це Деніел. — ​А тоді, з тією ж іронічною посмішечкою, Квіннові: — ​Деніеле, це Деніел.

Хлопчик гучно розсміявся і сказав:

— Та тут одні Деніели!

— Точно, — ​сказав Квінн, — ​я — ​це ти, а ти — ​це я.

— І по колу, і по колу, — ​закричав хлопчик, а тоді раптом розкинув руки і закружляв кімнатою, як дзиґа.

— А це, — ​сказав Остер, повертаючись до жінки, — ​моя дружина, Сірі.

Жінка сяйнула усмішкою, сказала, що рада познайомитися з Квінном, ніби це так і було, і простягнула йому руку. Він потиснув її, відчуваючи, які неприродно тонкі в неї кістки, і спитав, чи ім’я в неї норвезького походження.

— Не всі це знають, — ​сказала вона.

— А ви з Норвегії?

— Опосередковано, з пересадкою у Нортфілді, штат Міннесота.

І вона засміялася, від чого у Квінна знову душа почала краятися.

— Я розумію, що це все дуже спонтанно, — ​сказав Остер, — ​але якщо у вас є трохи вільного часу, то, може, залишитеся й повечеряєте з нами?

— О, — ​сказав Квінн, намагаючись стриматися, — ​дякую за люб’язне запрошення, але мені вже час іти. Я й так уже запізнююся.

Він зробив останню спробу вибратися, посміхнувшись Остеровій дружині й помахавши на прощання хлопчику.

— Бувай, Деніеле, — ​сказав він і рушив до дверей.

Хлопчик поглянув на нього з іншого боку кімнати і знову розсміявся.

— Бувай, я! — ​сказав він.

Остер провів його до дверей і сказав:

— Я вам подзвоню, щойно чек пройде. Ваше ім’я є у телефонній книжці?

— Так, — ​сказав Квінн, — ​і я такий один.

— Якщо я вам буду потрібен, — ​сказав Остер, — ​дзвоніть без вагань. Буду радий допомогти.

Коли Остер простягнув йому руку, щоб потиснути на прощання, Квінн зрозумів, що досі тримає йо‑йо. Він поклав іграшку у праву долоню Остеру, обережно поплескав того по плечу й пішов.

11

Квінн лишився ні з чим. Нічого він не мав, нічого не знав, і прекрасно це усвідомлював. Він навіть не спочатку починає, а задовго до початку. Так задовго, що такий початок — ​гірший за будь-який кінець, який він тільки може собі уявити.

Годинник показував, що вже майже шоста. Квінн рушив додому тією ж дорогою, якою прийшов, і з кожним кварталом його кроки довшали. Сягнувши своєї вулиці, він перейшов на біг. Друге червня, — ​сказав він собі. Спробуй не забути. Це — ​Нью-Йорк, завтра буде третє червня. Якщо все буде добре, то післязавтра настане четверте, тільки нічого не можна знати напевно.

Час домовленого дзвінка Вірджинії Стіллман минув так давно, що він навіть не знав, чи варто дзвонити зараз. Можливо, просто забути про неї? Просто полишити все? Так, — ​сказав він собі, — ​все можливо. Можна викинути цю справу з голови, повернутися до звичного життя, написати нову книжку. Можна кудись з’їздити, навіть виїхати на певний час із країни. Можна, наприклад, полетіти в Париж. Звісно, можна. Але взагалі, куди завгодно можна поїхати, — ​подумав він.

Він сів у вітальні й оглянув стіни. Колись, як він пам’ятав, вони були білі, а тепер чомусь пожовкли. Імовірно, з часом занепадуть, посіріють, може, навіть побуріють, як старий фрукт. Біла стіна перетворюється на жовту стіну, а тоді на сіру, — ​сказав він собі. Фарби видихаються, місто наступає з сажею, тиньк кришиться зсередини. Зміни, а потім ще зміни.

Він викурив одну цигарку, потім другу, потім третю. Опустив погляд на руки, побачив, що вони брудні, й пішов помити. Відкрутивши воду у ванні, вирішив іще й поголитися. Він намазав лице кремом для гоління, дістав свіжу бритву й почав зішкрібати щетину. У дзеркало чомусь неприємно дивитися, він уникав власного погляду. Старієш, — ​сказав він собі, — ​на старого пердуна перетворюєшся. Тоді пішов на кухню, з’їв миску пластівців, викурив іще цигарку.

Була сьома. Він знову подумав, чи не подзвонити Вірджинії Стіллман. Обдумуючи це, він раптом зрозумів, що власної думки більше не має. Він міг навести й аргументи за те, щоб зробити дзвінок, і за те, щоб його не робити. Врешті питання вирішив етикет. Нечесно зникнути, ні слова не сказавши. А от потім можна хоч під землю провалитися. Він вирішив: можна все, якщо тільки озвучити свої наміри заздалегідь. Тоді ти вільний котитися на сто вітрів.

Але лінія була зайнята. Він почекав п’ять хвилин і подзвонив знову. Знову зайнято. Наступну годину Квінн то дзвонив, то чекав, і весь час із тим же результатом. Нарешті він видзвонив оператора і спитав, чи по той бік телефон в порядку. Плата за запит — ​тридцять центів, — ​сказали йому. Потім був тріск дротів, звук додзвону, ще голоси. Квінн спробував уявити, як виглядають оператори. Тоді знову озвалася перша жінка: номер зайнято.

Квінн не знав, що й думати. Можливостей стільки, що він навіть не знав, із чого починати. Стіллман подзвонив? Трубку не поклали? Щось третє?

Він увімкнув телевізор і подивився перші два інінги гри «Метс». Тоді знову подзвонив. Ефект той же. На початку третього інінгу «Сент-Луїс» заробили пункти за вок, здобуту базу, інфілд-аут і сакріфайс-флай. «Метс» зрівняли рахунок у своїй половині інінгу, коли Вілсон пробив дабл, і Йонґблад — ​сінгл. Квінн раптом зрозумів, що йому байдуже. Потім пішла реклама пива, й він відключив звук. Він удвадцяте спробував додзвонитися до Вірджинії Стіллман, і вдвадцяте ситуація повторилася. На початку четвертого інінга «Сент-Луїс» заробив п’ять ранів, і Квінн відключив ще й зображення.

Він знайшов свій червоний записник, сів за стіл і наступні дві години зосереджено писав. Він не завдавав собі клопоту перечитувати. Тоді передзвонив Вірджинії Стіллман: знову було зайнято. Він так грюкнув слухавкою, що аж пластмаса тріснула, й коли спробував набрати номер знову, гудка не було. Він устав, пішов на кухню і взяв ще миску пластівців. А тоді ліг спати.

Уві сні, який згодом забув, він ішов Бродвеєм, ведучи за руку Остерового сина.

*

Наступний день Квінн провів на ногах. Вийшов рано, одразу по восьмій, і не спинявся подумати, куди