read-books.club » Сучасна проза » Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповідки Еви Луни" автора Ісабель Альєнде. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 65
Перейти на сторінку:
споминах. Завдяки загальній співучасті образ лікаря Гомеса виріс у народній уяві. Через два роки люди зібрали гроші на бронзовий бюст, який встановили на майдані на колоні навпроти кам’яної статуї Визволителя.

Того◦ж року відкрили автостраду, що пройшла повз Агуа Санту, назавжди змінивши вид і дух селища. Спершу люди були проти цього проекту, гадаючи, нібито сюди звезуть нещасних в’язнів із буцегарні, що в Санта Марії, і змусять їх у кайданках вирубати дерева й дрібнити каміння, як, за словами стариків, будували шосе за часів диктатури Благодійника Нації; однак невдовзі з міста прибули інженери й повідомили, що замість в’язнів усе робитимуть сучасні машини. Після них з’явилися топографи, а потім — бригади робітників у помаранчевих шоломах і жилетах, що світилися в темряві. Машини виявилися металевими громадинами завбільшки з динозавра (за підрахунками шкільної вчительки), по боках у них фарбою була накреслена назва фірми — «Еціо Лонго і син». Тоді◦ж таки, в п’ятницю, батько й син приїхали до Агуа Санти, щоб перевірити, як ідуть справи, й заплатити робітникам.

Побачивши написи й машини колишнього чоловіка, Мауріція Руджері сховалася у своїй оселі, позачиняла двері та вікна у безглуздому сподіванні залишитися недосяжною для минулого. Однак пам’ять про сина двадцять вісім років нестерпним болем проймала її єство, й почувши, що власники будівельної компанії саме обідають у місцевому шинку, Мауріція не могла й далі стримувати інстинкт. Вона подивилася на себе в люстро. П’ятдесят один рік, постаріла через тропічне сонце й зусилля, яких докладала, щоб удавати примарне щастя, однак її риси зберегли горду шляхетність. Жінка розчесала волосся й зібрала його у високий вузол, не намагаючись приховати сивину, вбралася в свою найкращу чорну сукню й почепила врятоване від стількох авантур весільне перлове намисто, потім із боязким кокетством мазнула чорним олівцем вії й додала карміну щокам і губам. Вийшла з дому, захищаючись од сонця парасолькою Леонардо Гомеса. Спина в неї спітніла, але дрож минувся.

О цій порі жалюзі в шинку були опущені, щоб туди не проникала полуденна спека, тож Мауріції Руджері довелося довго призвичаюватися до мороку, перш ніж за одним зі столів у глибині закладу її очі вгледіли Еціо Лонго з молодиком — це мав бути її син. Чоловік змінився не так сильно, як вона, либонь, тому що завжди здавався людиною непевного віку. Ті самі бичача шия, міцна статура, грубі риси й запалі очі, але зараз від них віялом розходилися веселі зморшки, бо він вочевидь був у доброму гуморі. Схилившись над тарілкою, енергійно жував, слухаючи сина. Мауріція здаля стежила за ними. Синові було близько тридцяти. Стрункий, із ніжною, як у неї, шкірою, молодик жестикулював, однак, як його батько, їв із таким◦же задоволенням, так само вдаряв рукою по столу, щоб підкреслити сказане, гучно сміявся — життєрадісний, енергійний, цілком упевнений у власних силах, готовий до боротьби. Мауріція дивилася на Еціо Лонго новими очима й уперше помітила його виразні чоловічі достоїнства. Зворушена так, що їй перехопило подих, жінка ступила пару кроків уперед — бачила себе саму в іншому вимірі, начеб була на сцені й грала роль у найдраматичніший момент тривалої вистави, якою було її життя, з іменами чоловіка та сина на вустах і щирою готовністю вибачатися та бути вибаченою за стільки років відсутності. В◦ці кілька хвилин вона виразно, до найменших подробиць, побачила пастку, в яку вскочила й у якій залишалася впродовж трьох десятиліть своїх ілюзій. Мауріція зрозуміла, що справжнім героєм роману був Еціо Лонго, й сподівалася, що він і досі, через стільки років, любить і чекає її з такою пристрастю й ніжністю, яких Леонардо Гомес ніколи не міг їй дати, бо вони не були йому притаманні.

У цю мить, коли їй залишалося зробити тільки один крок, щоб вийти з темряви на світло, молодик схилився, взяв батька за руку й щось йому мовив, симпатично підморгнувши. Обидва розреготалися, поплескуючи один одного по плечу, куйовдячи один одному волосся з такою чоловічою ніжністю й надійною товариськістю, де для Мауріції Руджері й решти світу не залишалося місця. Якусь нескінченну мить вона вагалася на межі дійсності та мрії, тоді відступила назад, вийшла з шинку, розкрила чорну парасольку й повернулася додому, де над її головою, мов навіжений архангел із календаря, ширяв папуга.

Велімей

Батько дав мені ім’я Велімей, що мовою наших північних братів означає «вітер». Я можу тобі це сказати, бо тепер ти мені, мов дочка, і я дозволяю тобі називати мене на ім’я, щоправда, лише тоді, коли ми будемо в родинному колі. З іменами людей і взагалі живих істот треба добре пильнувати, адже, вимовляючи їх, ми торкаємо їхні серця й проникаємо в їхню життєву силу. Так ми вітаємось як кревні. Я не можу збагнути легкості, з якою чужинці іменують одні одних без тіні страху, — це не просто неповага, а й може наразити людину на велику небезпеку. Я помітив, що ці люди розмовляють надто легковажно, не усвідомлюючи, що говорити означає й існувати. Жест і слово — то думка людини. Не слід марнословити — цього я навчав своїх дітей, але до моїх порад не завжди дослухаються. Мої діди й діди моїх дідів отримали від своїх дідів необхідні знання. Для них усе залишалося незмінним. Добре навчена людина могла пригадати будь-яке з одержаних напучень, а отже, знала, що має чинити кожної миті. А◦потім з’явилися чужинці, яким не подобалася мудрість стариків і які вигнали нас з нашої землі. Ми щоразу заглиблюємося далі в сельву, та вони завжди нас наздоганяють, часом їм на це можуть знадобитися роки, але врешті-решт вони з’являються знову, і тоді ми мусимо нищити посіви, брати на спини дітей й, ведучи на налигачах худобу, тікати. Так було, відколи я себе пам’ятаю: кидали все й тікали, мов щурі, а не великі воїни та боги, що населяли ці землі в давнину. У деяких юнаків білі люди пробуджують цікавість, і поки ми заглиблюємося в ліс, аби й далі жити, як жили наші предки, вони рушають у протилежному напрямку. Тих, хто йдуть, ми вважаємо мертвими, бо мало хто повертається, а коли таке й трапляється, ці люди настільки несхожі на себе колишніх, що ми не можемо визнати їх своїми родичами.

Кажуть, до моєї появи на світ у нашої людності народжувалася недостатня кількість дівчаток, тож моєму батькові довелося подолати довгу путь, аби підшукати собі дружину в іншому племені. Він ішов лісами, орієнтуючись за позначками тих, хто вже проходили тут з тієї◦ж причини й повернулися з чужинськими жінками. Збігло

1 ... 23 24 25 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"