Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

і закоханою, прагну спілкуватися із цікавими людьми й багато подорожувати… Смішно, чи не так? І так по-дурному? Адже все, геть усе тоді було нездійсненним. Пусто­порожні мрії втомленої жінки, котра з доброго дива дозволила собі мріяти. На щось інше, бодай якусь дію, тоді не було ні сил, ані бажання.

Мабуть, будеш сміятися, але я все одно зізнаюсь: той аркуш… він і до сьогодні в мене, я його зберегла. Знаєш чому? А оті «сто мрій» за кілька років, як не парадоксально, стали реальністю. Шкода тільки, що за неї довелося заплатити надто дорогою ціною. Однак про це, як і обіцяла, я розповім пізніше.

***

Коли життя доводиться починати із чистого аркуша, найбільше лякає саме його чистота — первозданна та безапеляційна. Ні підказки, ні знаку, ні натяку — сама пустка. Ну ж бо, спробуй, однак памʼятай, що пишеш одразу й назавжди — начисто.

Усвідомлення незворотності змін прийшло поночі і, немов громовиця, розкраяло життя на «до» і «після». Франциска назавжди й остаточно стала Фанею на роковини смерті свого первістка, золотавого янгола, у головах якого нині так рясно цвів бузок — пишний, немов хмаровиння. І скільки б жінка не заплющувала очі в суцільній темряві, як би не намагалася забутися бодай на швидкоплинну мить, перед внутрішнім зором усе гойдалися на сонці білі-білі квіти, а золотаві бджілки перебирали лапками й гули-гули-гули, неначе небесну колискову синові співали. І в серці ніби щось таємне зрушилося, стало тепло-тепло, аж гаряче. Фаня притулилася до чоловіка розпашілим тілом, пригорнулась і прошепотіла:

— Мій дім там, де ти й діти…

Промовила ледве чутно, здавалося, безголосо, натомість Захару Пономаренку привиділося, що прокричала й отим криком серце в лещатах стисла. Бо що ж? Виходить, жертвує собою… не інакше. А він? Що він? «Своє» готовий хоч зубами вигризти, раз уже не випустили з України чи… не відпустили.

— Нічого, Фаню, підожди, — утішав, квапливо обіймаючи, — ми ще і в Горбові заживемо, от побачиш. Німецьку краще за всіх тутешніх знаєш, учителювати можеш хоч сьогодні. Кажуть, у Житомирі курси вчительські є. Іван рік-другий підросте, і можна вчитися. Не бійся, мамка з Палажкою підсоблять. Не зачиню ж тебе в чотирьох стінах. А біля землі… — і замовчав гнітючою мовчанкою, наче боявся правдою вдавитись, — не здатна ти робити так, як наші роблять, не твоє.

— Знаєш, — шепотіла, довірливо ховаючи лице на чоловікових грудях так, щоб чути серце, — якщо мені… нам уже довелося лишитися в Горбові, значить, на те воля Божа. Не знаю, чому й навіщо, можливо, ніколи не дізнаюся, головне — відчувати й віри­ти. Я… довіряюсь…

Та пророча ніч розвиднилася ранком, день перекотивсь у надвечірок, вечір ліг у трави опівночі. Час летів на легкокрилих конях Вічності, не зважаючи ані на людські страхи, ні на радощі, ні на жалі, він не спинявся і не чекав слушної години або вдаліших обставин, час МИНАВ. Непомітно віддзвеніло літо, та й не одне, серпень літ додав, осінь кликала-манила в зиму, а зима все кутала снігами й обіцяла високі води навесні, аби дві Бруховиці попід Горбовом своїм бурхливим шумовинням знов літечко кликали до порогу.

Так само вкрадливо й нечутно всі оті «не її» клопоти та «не її» робота обступили австрійку зусібіч і вже не відпустили. Життя звичайної горбівської молодиці не оминуло Франциску Францівну Цайтлер. Власне, що казати, навіть імʼя змінили. У селі її називали або германкою, або німкою, або ж просто Фанею. Та і як інакше, коли перші кілька років Фаня була всього лише жінкою, такою, як усі: готувала, прала, прибирала, поралася біля землі, пряла, ткала, шила, навчилася вишивати, дбала про сімʼю і родину. Вона жила звичайним життям селянки, виконувала ту роботу, котра не впадає в око відразу: за неї не жалують і не дякують, нею не вихваляються, навряд чи складають їй справжню ціну, зате потребують її як повітря і помічають, лише коли отих жіночих рук у господі раптом не стає.

Фаня одразу зрозуміла справжню цінність отієї непримітної і на перший погляд ніби й не значимої жіночої підтримки, тож до останнього подиху дякувала Захаровій матері, більше того, скрізь і всюди зверталася до неї не інакше як «мамо». І так лагідно те робила, з такою повагою і шаною, що всі горбівські свекрухи потай заздрили Горпині, бо хоч і чужа в неї невістка, чужоземна, а ближча за дочку. Хоча… нащо Бога гнівити? Усі невістки в Пономаренків добрі й чемні, сварок ніколи між ними не було й ділити нічого не ділили. А Фаня з Івановою Палажкою — то й узагалі рідніші рідних, інші сестри поміж собою такого тепла не мають. Що дружили, то дружили, ледь не щодня хай на хвилинку, а забіжать, словом обмовляться, підсоблять, допоможуть. А коли між жінками лад, то й брати в згоді, діти укупочці, батьки з миром.

Чи сумувала Фаня за австрійською ріднею, чи тужила за матірʼю, братом і сестрами? Безмірно. Так, що часом світ меркнув перед очима, а повітря камінням у грудях застрягало, бо чуже. Мовчала. Про біль мовчала українською, натомість писала довжелезні листи німецькою, а потім старанно виводила на конверті літери, що спліталися між собою, утворюючи назву рідного містечка — Санкт-Маргаретен. Звідти отримувала звісточки рідко, вочевидь, листи спершу мали «одобрити», а вже потім доставляли до адресата. Зате вже як тішилася їм, як раділа, як обціловувала кожну літеру, ховалась із листом у тихий закуток, заплющувала очі й, блаженно всміхаючись, вдихала запах дому й матінки. Траплялось особливе щастя, це коли «пропускали» лист із листівкою, а бувало — навіть фотокарткою, тоді день, два, а то й усі три Фані наче не було в Горбові. З рук не випускала того скарбу, вдивлялась у кожнісіньку рисочку й гаряче притискала до грудей, немов живих людей голубила. Тужила. За нею ж горювали… на землі, що неквапливо вагітніла камінням і мережила пологі схили нескінченними рядами виноградників. Однак це все було десь там, неначе в колишньому житті. Воно їй часом снилося, тоді прокидатися було боляче й нестерпно солодко. Дівчатка підросли, відтак і молодша, Фанечка, і старша, Марійка, згадували про австрійський край дедалі рідше. Спогади неначе вибілило українське сонце, розвіяли чернігівські вітри та відспівали голосисті соловʼї в затінку вишневого цвітіння. Було й нема. Натомість є життя в чужій і вже такій своїй Україні.

І Фаня вчилася ним жити, не нарікаючи й не шкодуючи, приймаючи як дар кожний новий день. Уранці говорила з Богом. Чомусь саме вдосвіта, коли весь світ ще спав, маленька земна жінка говорила із Творцем мовою серця і молитви. До горбівського храму не ходила, хоч і поважала православну віру, шанувала прихожан, святково вбирала чоловіка й дітей, коли в котрийсь із великих празників вони гуртом з ріднею ішли до церкви. Поки та була… Хоча… які б темні, а чи то «глупі», часи не вирували над горбівськими пагорбами, у її хаті на найпочеснішому місці завжди лежала Біблія, дарована матінкою в дитинстві. Лежа­ла й тоді, коли на видноті лежати не могла, тому хова­лась… як найдорожчий, сокровенний оберіг.

Віра укріпляла, дарувала незриму й непоборну силу, наповнювала любовʼю, прийняттям, відкривала таїну щастя. Щастя просто бути, любити, дихати, відчувати й дивуватися дарункам — непомітним, звичайним та буденним. Усмішка синочка, спів донечок чи ж бо лагідніший, ніж