Читати книгу - "Сталінка, Олесь Ульяненко"

тіні лягали на зморшки біля вуст — не з'їло ще їх, бо молоді; а чоловік сидів проти вікна, зачісував волосся, повний рішучості почати нове життя цього ранку: «Як ти, Йона, так жить можеш», — та вечором знов повертався, просмерділий духом переходу, п'яними очима штибав майстернею й розповідав бувалиці — чорна імла підступала, скрадалося псяче скавуління, злітало, перекреслюючи місяць, гайвороння, голос казав: «Ти бачив, щоб нічого не бачити», — чоловік з очима, готовими луснути божевіллям, оповідав Йоні щось про любов: про жовтий вокзал. Мінський вокзал — як бігла під срібними струменями дівчина з солом'яними квітами, волоссям кольору невистояного яблучного вина — він розказував цю історію безкінечно, відтоді ще, коли вони вперше здибалися на одній із вулиць Махачкали, виголені, з клеймами хто на руці, а хто на спині, — він розповідав, як тоді лив дощ, напочатку вимивав сіро, а потім пішов срібними, відлитими струменями, «ах, яка дівчина була», дедалі частіше оповідав чоловік ту історію, все з новими подробицями, але без сумніву — та дівчина колись загинула, попала під авто, — дівчина існувала насправді, Йона щодня думав про неї й навіть ревнував до чоловіка; «Головне, Йоно, — вона бігла не до мене», — так Йона збавляв дні, зрідка подибував вулицями, задерши догори обличчя, на вулиці Карла Маркса ловив звуки, що ламалися, падали з вікон консерваторії; іноді просиджував під стінами Лаври, дув у сопілку, сховавши очі під навислими кучерями; грав, не скинувши навіть кашкета. «Маладой, а работать тоже нє хотіт…» — вокзал перебрав світло на інший бік, відтепер чоловік, котрого звали Горік Піскарьов, чоловік зі шрамом через усе лице, йшов у темряві, й навіть крізь сморід вокзалу Йона чув, як пашить хромом його шкірянка, «його чорний кінь, з обірваною гривою, що навстріч білому летить», — у того лісника він одлежувався, здавалось, усього кілька днів; до тями приходив повільно, наче хто повикидав з нього нутрощі: кімната невелика, завше темна, стіни завішені подертими килимами; чиясь спина — велика, горбата — раз по разу затуляла вікно, від того робилося синьо, і Йона пірнав у ту синь, засинав і в сновидіннях летів кудись — простором білим і безмежним; приходив до тями від упалого несподівано неба, що поламало всі звуки, тихі звуки, «липи стоять уряд, зривається все догори, де це було», — плинула густа пара, пара домашнього молока; люди якісь ходили — видавалися чорними стовбурами дерев у повсті туману; «Оклигав?» — тонке шипіння у горлі. — «Та вродь… Що робить, то й не знаю…» — інший занудний, що хоче видаватися добрим, голос. Йона насторожився; звів був руки, але біль продряпував тіло, крутив м'язи; люди ходили, він слухав їхні голоси і навіть тривога не закрадалася, все текло, тягло кудись у біле: що згадаєш? Потому жіночий голос, голос теплий, що пробирається без перепон до самого серця; він піднімав руки, здерті до живого м'яса — синьо-червоні руки. «Ну що там ще тобі? Галько!!! Галько-о-о… Що?… Ось Нурім прийде, тоді й будемо говорити. Яка там тиша… За цю здохлю більше трьох сотень не дадуть, а Гальку треба в город того літа оддавать, на учобу опреділять, бо зведеться тут з чорнопикими», — голос забирається високо. «Та тихо, бо почує. Галько! Галько! Іди-но подивись, що з тим заблудою…» Солодкий, нудний дух кип'яченого молока, розхристана пазуха, рожеві груди, випали і зависли над Йоною, — рука повільно, недбало засунула їх назад; м'які груди, що спробували всього на світі, з шоколадними розплилими сосками; пляма лиця застрибала: «Диха, ма… Диха вродь…» — «Аби за місяць підняти…» — голос спокійно вже поповз низом. — «Завтра Нурім буде… Ти що казав йому…» — жіночий, вискливий. — «А для чого казати? Я можу й передумать. Хіба в нас роботи мало. Він хоч охляв, але нічого, — нівроку дужий…», — білим несло, білим, потім червоним, а далі мовби градом ударило; Йона кволо повертав на м'язах голову — вікно, за шибкою ліс, поодалік пагорб, сосна, на сосні ледь синьо понатрушувало снігу; там, далі, гейби яр; а сніг посипав знову; голос, жіночий голос: «Старий! Старий! Та ти оглух, чи що зовсім? Я ось що кажу та думаю — Нуріму він на 'кий біс здався? Холода, на глинищі роботи ніякої. Нам би його пораніш підняти, то і в нас би попорався». «Що ти там думаєш, я, чи що, мужик у домі? Що-що… Як піднімеш хай, на весь ліс чути, стерва стара. Е-а-ет, — голос розпачливо деренчав, — спікся із-за тебе, стара дурко…» — «Галько, перебинтуй руки йому… та не старому, а приблуді…» — «Не хо'. Сама йди», — «Як шльондрати, то зразу біжиш!» — «Стара, не трогай ту б…», — сонце червоно заливало — нарешті й його очей сягнув промінь: прочинені двері, а в квадраті довгі, похоплені гусячою шкірою, прихоплені дрижаками білі ноги; відтак уся дівчина у щільно обтягнутих рожевих трусах, із рудуватим, попелястого відливу волоссям до плечей; дебела постава; потемніло; двері скрипнули, дужче прочинилися, заступила тінь; «Ну, йди-бо швидше, поки матері нема», — сніг знову: голос натомлений, страждальний, солодкий; мете снігом: випав, сизо вимальовуючи незрозуміле у сутінках — «самому утопитися чи що, в цьому безмірі, де губиться пекота грудей твоїх, де багато запеклося чужих слів, мало слів, тих, кого знав мало, птахів крику мало — мерзотне, як сміття пологових будинків, — надія — блювотина, піна океану людського — хто бачив світло, той живе у мороці. Тьма. І соловей, ця птаха, заливається сміхом. А ти жайворонком у пожежу, вітром відносить, чадом замітає, вертить сірою грудкою у перекинутому пеклі неба»; шурхіт кладеться разом зі снігом; схлип; де вій його чув? перед зором пролетіли чайки, кугикання потонуло у кряжах куцих гір, туга хвиля розлізлася скелями: вибухнули перед ним хрумкі од травневої зелені садки, курява квіту вишень, краплі роси — «моя маленька ніжність, коли я тебе відчув у собі; чому ти розбиваєшся?» — невиразно проходили хупаві тіні, тхнуло до трупної спекоти, до невтоленої жаги у грудях, голову забивало памороками: берег далекий, світлий берег — до нього рукою подати, — стара розлога акація, а за нею іще менша, затхлий ставок падав осунулими берегами, рядно вигладженої вітрами, випеченої сонцем пшениці, постать прилипла до горизонту, чорними хмарами грози находить, а він біжить, жалячи тугою кропивою ноги, підминає бадилини, кривавить п'яти об грудки — біла постать розповзається, видається лише білою розкудланою хмариною, а він не йде навстріч, очі липнуть туди; говорить: «Мамо», — то щось інше, покрите далеким сонцем, синім небом; уже тут, у