read-books.club » Сучасна проза » Астра, Олександр Міхед 📚 - Українською

Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

95
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Астра" автора Олександр Міхед. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 44
Перейти на сторінку:
я, а й громадянам побоюсь перечити, — слухняна Ісмена, яка зробила свій вибір покори, не могла переступити межі, накреслені злостивим указом Креонта і обрисами тіла Полініка.

Цієї миті грянув хор. Менеджери вищої ланки, закручені у простирадла, мов у лазні, вступили єдиним голосом. Звук линув з-поза куліс, з обох боків, і зливався в єдиний потік. До кінця не розуміючи слів і тонкощів античної міфології, вони отримували свій кайф від командної роботи. Коли твій голос і твоя відповідальність зливаються з іншими та набувають нової потужності. Громом лунав речитатив:

Але гляньте, он син Менекеїв Креонт,

Що підданців новітніх новим владарем

Став із волі безсмертних, підходить до нас.

І тільки зараз, написавши ці рядки, я розумію істинне значення цих слів, пазурів безсмертних.

На сцені з’являється Креонт, загорнений у багряну туніку, мов би просотану кров’ю. Гордовитий погляд, жорсткість у насуплених бровах і стиснутих губах, у зблискуванні скелець, чого раніше ніхто не помічав на обличчі Петра.

— Мужі фіванські! — Креонт, мов висічений з граніту античний величний герой. А радше — диктатор. — Але людину складно розпізнати нам, її всю душу, і думки, і наміри.

Кам’яним Креонт виростав понад примарним містом. Кожним словом утверджуючись у своїй владі, він піднімався сходинками побудованої на сцені ієрархії держави. Щабель за щаблем, долаючи дерев’яні клітки, кам’яніла його велич. Антигона та Ісмена, загнані у свої клітки, проводжали його поглядом і щулилися від удару і гуркоту, що супроводжували поступ Креонта. І з кожним кроком його багряна туніка розпускалася, довшала, перетворюючись на багряний потік, шлейф крові, що тягнувся за диктатором. Коли він виголошував вирок тілу Полініка, в його очах палали каганці ненависті:

— А Полініка, що хтів свою вітчизну всю дотла спалити і кров’ю прагнув братською упитися, а хто лишивсь — у рабство повигонити, — не вільно ні ховати, ні оплакувать, лише без похорону, на поживу псам і хижим птахам на поталу кинути, так ухвалив я, — останні слова цідилися крізь зуби, з верхівки влади, куди смертним уже не сягнути. Лише владарі та безсмертні боги на тих висотах мають місце.

І простягають владу над черню.

На сцені з’являюсь я. Точніше, моє обличчя, що транслюється на місто. Я — стражник, носій лихих звісток і новин — чорних, як вороняче крило. Я поза подіями, однак я — рушійна сила історії. Сидячи за пультом і управляючи виставою, я вивів своє зображення як скайп-конференцію з Креонтом. Я — анонім, ніхто, імені мені немає. Я — віртуальний привид, що розпадається на електрони й пікселі. Я бачив, що хтось ослухався наказу Креонта.

— Хоч видно труп, був не цілком заритий він, від скверни пилом був посипаний, та ні від псів, ані від звіра дикого, які терзали б тіло, ані сліду там.

Я глянув на Юхима Євгеновича, він посміхався. Колишні семінаристи затамували подих.

У Креонтових очах — бісики безумства і параної. Наближаючись до божественної висоти, починаєш оглядатися, чи не дереться хтось за тобою вгору:

— Як в похороні винного не знайдете й мені тут перед очі не поставите, вам смерті буде мало, вас живими повішу.

Страх. Креонтова сила підкорює волю. Відчуваю справжній страх і мені не треба акторської потуги для гри. Креонт дивиться просто на мене. Велична фігура на горі вселенської башти, брухту і кісток, на якій вона побудована.

Вступає хор, я розсіююсь над містом, розпадаюсь на пікселі.

Антигона виповзає з келії. Стає навколішки і починає краєм своєї туніки стирати обриси тіла брата на підлозі. З кожним рухом Антигони зникає він із цього світу.

Рука Аліка-Гемона, сина Креонта і нареченого Антигони, виводить над містом чорною фарбою обриси тіла Полініка. Ненависть і гріхи коптять блакитне небо, зловісним смородом зависають над полісом. Рука креслить лихі пророцтва на стіні. Прокляття чорними хмарами збирається над людьми, що переступили закони божі.

— Що вона — не дитя Антигона? Ой нещасна-бо ти! О Едіпа, нещасного батька, дочка! Що з тобою, скажи? В чім винують тебе? — хор розриває реальність громом запитань.

Об’єктив моєї камери схоплює Антигону, обмежує її свободу, ув’язнює в рамку кадру. Виводжу трансляцію на місто. Кожен знатиме, хто ховав тіло Полініка.

Хор навісніє стихією:

— І невже-бо ти царські закони так безумно посміла порушить?

Тиша, в якій лиш голос мій:

— Ось та, що злочин учинить насмілилась. — Я вартовий. Рушій історії, — і мертве тіло поховала.

Креонт веде поглядом, хоче розгледіти дрібних, мізерних людей біля підніжжя його влади.

— Яким же чином, де її захоплено?

— Вона ховала тіло, — от і все тобі. Схилившись над тілом непохованим, вона ридала тужно, проклинаючи всіх, хто так із мертвого знущалися. Ми кинулися до дівчини й затримали, але вона нітрохи не злякалася.

Ніна підвела голову і дивилася на Креонта.

— Допитуєш — вона не відмовляється, — мені гидко від слів, що проходять крізь мене, я медіатор. Слова прориваються у світ, зло, якому треба мій голос.

Антигона схилила голову, чи то від утоми, чи від тягаря жаху.

— Чи признаєш провину, чи зрікаєшся?

— Нічого не перечу — я зробила це, — Антигона підводить очі.

— Ти знала, що робить це заборонено?

— Так... Як не знати? Скрізь це оголошено, — голос, як криця, червона літера «а» палахкотить жаром.

— І все ж наказ переступить посміла ти?

— Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені, і не богів підземних правда вічна, що всі закони людям установлює, — Антигона встає з колін. — Не знала я, що смертних розпорядження такі могутні, що переступать могли богів закон одвічний, хоч не писаний, — здається, тінь Полініка стає чорнішою, прірва розчиняє реальність у смутку і жасі. — Не хтіла я, людських велінь страхаючись, відповідати потім перед вічними богами.

Їхні погляди перехрещуються, б’ються невидимими мечами.

— Убий мене, чого ж ти хочеш більшого? — пауза, мить тиші. — Любить я народилась, не ненавидіти.

— Зійдеш в Аїд — і будеш там братів своїх любити, я ж не скорюся жінці, поки житиму.

Ісмена виповзає зі своєї камери:

— Я винна і, якщо сестра погодиться, прийнять готова й кару за провину ту. — Марина з тріскотом влазить в роль, маска Ісмена сповзає, здається, ілюзія реальності розсіється, — О, сестро, не безчесть мене й дозволь мені з тобою вмерти, ушанувавши вмерлого.

— Не вмреш, — як не доторкалася. Доволі, коли я умру, — відрубує Антигона.

— Невже, нещасна, мук не поділю твоїх?

— Ти — хтіла жить, я — смерті прирекла себе. Му­жайсь, тобі ще жити, а моя душа вже мертва, тож і послужу померлим я.

Вже зараз, не відмивши

1 ... 23 24 25 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астра, Олександр Міхед», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астра, Олександр Міхед"