Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

час, коли від муки і безслав’я…»

 

 

В той час, коли від муки і безслав'я

Утік з долин на гори я,

В той час, як привидом блукав я,

Зайшов в яри «Казли-Кая».

 

Я сів на камінь під сосною,

Замовк мій біль - змія моя...

Весь день, захоплений красою,

Просидів я в «Казли-Кая».

 

«Казли-Кая» - твоє убрання.

Дивлюсь весь день на тебе я.

Хто винен тут - моє кохання

Чи колір сей «Казли-Кая»?

 

25.12.1911

 

«Не встигли ще зотліти трупи…»

 

 

Не встигли ще зотліти трупи,

А вже несеться сміх життя -

Бринять-дзвенять веселі струни,

Несуть у душу забуття:

 

Живи, живи! гори, гори!

Твори, твори!

 

На віях сльози висихають,

Сміються очі ще в сльозах,-

А в серці вже пташки співають

І солов'ї - десь у низах:

 

Тьох-тьох, тьох-тьох! киви - ви-ви!

Живи, живи!

 

І ось ідеш. Стоять могили...

Ну що ж! Хай тихо сплять мерці!

Простять... в грудях буяють сили,

Огнем печуть думки-творці:

 

Простіть за забуття...

Зови життя!

 

21.02.1911

 

«Не зустрінемось з тобою…»

 

 

Не зустрінемось з тобою:

Тихий вітер на руках

Смарагдовою тропою

В царство ладу і спокою

Понесе тебе в квітках.

 

Не зустрінемось веселі:

Вихор крилами орла

Взяв, поніс мене в пустелі

І несе мене на скелі...

Смерть обійми простягла.

 

2.03.1911, вагон

 

«Коли зо мною ти - душа моя як арфа…»

 

 

Коли зо мною ти - душа моя як арфа...

Твій рух єдиний - і вона

Уже тремтить від дотику повітря,

Уся стривожена до дна.

 

Коли ж ясних очей твоїх проміння злотне

Торкнеться срібних струн її,

Знімається небесно-дивна пісня

І лине в сонячні краї.

 

Коли ж нема тебе - душа моя як море,

Кричить вона і в груди б'є.

Як зграї хвиль, на смерть надії розбиває

І на труні їх сльози ллє.

 

[1911]

 

«І ви нарешті вилізли з печер…»

 

 

І ви нарешті вилізли з печер,

І одяглись в убрання пишні.

Ніхто й не здумає тепер,

Що це стоять кроти колишні.

 

Дметеся ви, тріщить аж шкура,

Ваш дух весну у світ несе!

Яка у нас література,

Пісні, наука й інше все!

 

Замовкніть - жаби із болота!

Замовкніть - із печер кроти!

Убрання вам дала голота,

На світ вас вивели хрести.

 

[1911]

 

«Не винен ти, що пізно так родився…»

 

 

Не винен ти, що пізно так родився,

Коли народ віки вже спав байдужим сном.

А ти об скелі власним серцем бився

І сон зганяв скривавленим крилом.

 

Не винен ти, що так родився рано,

Коли не видно ще, де ворог наш, де брат,

Коли всі вороги пісні співають п'яно -

Чужинець, свій і ренегат.

 

Не винен ти, що ми тебе не чули,

Що голос твій на сірі скелі впав,

Не розбудив в думках минуле,

Нікуди далі не позвав.

 

Не винен ти... Твій голос ще задзвоне,

І кожний звук його нащадок збереже.

 

[1911]

 

«Не вір мені, музо! Я друг твій повік!..»

 

 

Не вір мені, музо! Я друг твій повік!

Нехай я стомився в змаганнях своїх,

Я мертвих живуще... Я пісню свою

Ночами із крові на серці кую.

 

Не кидай докорів, мене не клени,

Не скроплюй сльозами моєї труни.

Я плачу... я чую, як хтось по ній ллє,

Гвіздки забиває у серце моє.

 

О, встану! Дай, музо, спочити мені...

Я впав, я знесилів в кривавій борні...

А друзі і вороги сердець не мали,

Стиха на спокій у могилу поклали.

 

Не вір ти їм, музо! Вір в силу мою -

Прокинусь, зітхну я й труну розіб'ю,

І демоном стану з мечем у руках,

В очах з блискавками і з громом в устах.

 

[1911]

 

1912

 

 

«Умер кобзар, порвались струни…»

 

 

М. В. Лисенкові

 

Умер кобзар, порвались струни,

Замовкли звуки голосні,

Дніпра пороги і перуни,

Співця єдиного пісні.

 

Як в щемках, серце України,

В сумній жалобі сирота.

Замовк кобзар - співець єдиний,

Розбилась арфа золота.

 

Вже не почуємо довіку,

Вже не побачимо співця.

О, хто збагне журбу велику,

Якою пройняті серця?!

 

О Дніпре, встань, розбий пороги,

На цілий всесвіт зареви!

О краю, скинь вагу знемоги!

О земле, груди розірви!

 

24.10.1912

 

«Смієшся ти, як хвиля в морі…»

 

 

Смієшся ти, як хвиля в морі,

Як світлий, тихий день весни,

Думки твої, легкі, прозорі,

Снують з життя рожеві сни.

 

Як жаль тебе! Твоєї віри,

Усіх надій і мрій твоїх.

Їх всі потопчуть лицеміри

Для власних забавок, утіх.

 

Ні слова більше... Смійся, пташко!

Всміхайся лихові й журбі,

А я в той час заплачу тяжко

По власній долі, по тобі.

 

28.04.1912

 

«Сміх і плач - два рідні брати…»