Читати книгу - "Долина жаху, Артур Конан Дойль"

Добряг полісменів уразила ця лють, із якою він відповів на їхню дружню пораду.

- Не ображайтесь,- мовив один з них.- Ми тільки попередили вас - задля вашого ж добра, бо ви тут уперше.

- Так, я тут уперше, але з такими, як ви, давно знайомий! - з холодною люттю вигукнув Мак-Мердо.- Ви всюди лізете з порадами, коли вас не просять.

- Може, ви й з нами познайомитеся ближче,- усміхнувся один з полісменів.- Ви, здається, добрячий шибайголова.

- І я скажу те саме,- зауважив другий.- Ми ще зустрінемось.

- Я не боюся вас, і не сподівайтесь на це! - вигукнув Мак-Мердо.- Мене звуть Джон Мак-Мердо, чуєте? А коли я знадоблюся вам, то шукайте мене у Вермісі, на Шеридан-стріт, у Джейкоба Шефтера. Як бачите, я не ховаюсь від вас, зрозуміли? Глядіть, не помиліться!

Після цих сміливих слів незнайомця пасажири схвально загомоніли. Полісмени, знизавши плечима, почали щось балакати між собою.

Через кілька хвилин потяг підійшов до тьмяно освітленої станції, й пасажири швидко повибігали з вагонів: Верміса була найбільшим містом на всій лінії. Мак-Мердо взяв свою шкіряну торбину й хотів уже рушити далі, в темряву, коли один шахтар підійшов до нього.

- Браво, друже! Ви вмієте розмовляти з цими фараонами,- поважно сказав він.- Приємно було слухати вас. Давайте-но сюди вашу торбу, й ходімо разом. Мені саме йти повз Шефтерів будинок.

Із натовпу шахтарів пролунало дружнє «на добраніч», коли вони разом з молодиком зійшли з платформи. Ще не ступивши на верміську землю, завзятий Мак-Мердо здобув тут славу.

Хоч який жах навіювала долина, але місто виглядало ще понуріше. Долина мала якусь похмуру велич: поряд із горами, цими могутніми витворами природи, виднілися наслідки велетенської праці людства - глибокі шахти на тлі величезних ливарень та клубів диму. А місто втілювало в собі огидне убозтво. Сніг на вулиці, який без упину місили ноги й колеса, перетворився на буру кашу. Тротуари були вузькі й нерівні. Газові ліхтарі ледве освітлювали довгі ряди дерев’яних хатин, неохайних і брудних, із напівзруйнованими верандами.

Лише в центрі міста цю картину трохи оживляли яскраві вогні крамниць і ще частіше - пивниць та гральних домів, у яких шахтарі проводили своє невеселе, але гучне дозвілля.

- Ось будинок робітничої спілки,- мовив Джонів провідник, показуючи на одну з пивниць, що зовні скидалася на готель.- Тут господарює Джек Мак-Ґінті.

- Що він за один? - спитав Мак-Мердо.

- Невже ви ніколи не чули про хазяїна?

- Як я міг про нього чути, якщо ніколи не бував у цих краях?

- Я гадав, що це ім’я знають усюди. Воно часто трапляється в газетах.

- Чому?

- Ну,- відповів шахтар, понизивши голос,- через усякі гучні справи.

- Які саме?

- О Боже, ну й дивак ви, містере, скажу я вам без образи! Тільки про одні справи можна почути в цих краях - про справи Чистіїв.

- Так, я нібито щось читав про Чистіїв у Чикаго. Це банда вбивць, еге ж?

- Тихше, коли вам дороге життя! - злякано прошепотів шахтар, здивовано втупившись у свого товариша.- Якщо ви скажете таке в цих краях просто на вулиці, то вам недовго лишиться ряст топтати. Дехто опинився на тім світі і через менше зухвальство...

- Я нічого про них не знав. Я повторив лише те, що читав про них у газетах.

- А я скажу вам, що в газетах пишуть неправду.- Шахтар нервово озирнувся, пильно вглядаючися в тінь, немовби побоюючись побачити там небезпеку.- Якщо знищити - означає вбити, то вбивств тут трапляється бозна-скільки. Але ніколи не згадуйте імені Мак-Ґінті у зв’язку з цими вбивствами: він дізнається про кожну розмову, і розплата не забариться. Ось і будинок, який ви шукаєте,- той, що стоїть збоку. Його господар, старий Джейкоб Шефтер,- найчесніша і найшановніша людина в нашому місті.

- Дякую,- відповів Мак-Мердо, потис на прощання новому знайомцеві руку, взяв торбину, підійшов до будинку й гучно постукав у двері.

Двері відчинила дівчина, нітрохи не схожа на людину, яку він сподівався побачити. То була молода, надзвичайно гарна білявка. Вона скидалася на німкеню - кучерява, з великими темними очима, що помітно контрастували з її волоссям; ці очі з приємним подивом поглянули на незнайомця, а на блідих щоках заграв рум’янець. У світлі, яке линуло з відчинених дверей, вона здавалася Мак-Мердо чарівною - надто на тлі сумного, огидного міста, немов чудова фіалка, що виросла на чорному насипі шахтового шлаку. Він мовчки стояв і дивився на неї; дівчина перша перервала мовчанку.

- Я думала, що це батько,- сказала вона, по-німецькому приємно вимовляючи слова.- Ви хочете його бачити? Він у місті. З хвилини на хвилину має повернутися.

Мак-Мердо й далі захоплено дивився за неї, не приховуючи свого зачудування; під його владним поглядом вона потупила очі.

- Нічого, міс,- промовив він нарешті.- Я не поспішаю. Мені порадили зупинитись у вас, і мені це підходить.

- Ви швидко вирішуєте,- відповіла вона, усміхаючись.

- Інакше відповів би хіба що сліпий,- сказав молодик.

Дівчина засміялась, почувши ці слова.

- Заходьте, сер,- запросила вона.- Я міс Етті Шефтер, дочка містера Шефтера. Мати померла, й господарюю тут я. Сідайте до грубки й посидьте, поки надійде батько... А ось і він! Зараз ви поговорите з ним самим.

Стежкою наближався кремезний, підстаркуватий чоловік. Кількома словами Мак-Мердо пояснив йому свою справу. Джонового знайомця на ім’я Мерфі, що дав йому в Чикаго адресу, старий добре знав. Шефтер одразу погодився взяти приїжджого до себе. Той не торгувавсь і пристав на всі умови. За сім доларів на тиждень молодик дістав кімнату й харчі.

Отак Мак-Мердо, що тікав від закону з Чикаго, оселився під дахом Шефтерів: це стало першим кроком у довгій, темній низці пригод, які відбулися в тих далеких краях.

2. Майстер

Мак-Мердо був із тих людей, що