Читати книгу - "Проблема Спінози"

– Ну, то я продовжу та згадаю, що говорив про тебе Ойґен. – Він повторно заплющив очі й за хвилину знову заговорив таким-таки дивним, відстороненим тоном: – Ойґене, промовляй до мене про Альфреда. – А відтак його голос сковзнув на ще інший тембр – той, що, напевно, мав імітувати тембр друга:

– А… мій боязкий і соромливий братик, чудовий художник… успадкував увесь хист нашої сім’ї… мені подобалися його замальовки Ревеля… порту з усіма кораблями на якорі, лівонського замку з вежею «Довгий Герман»… вправні праці… навіть для дорослого, а йому ж було всього десять… мій маленький братик… завше з книжкою… бідолашний Альфред, відлюдько… він так полохався інших дітей… хлопці-однолітки його не любили – кепкували й дражнили «філософом»… тепла йому дісталося небагато… наша мати померла, батько був при смерті, а тітки мали чуйне серце, але ж увесь час клопоталися коло власних родин… я мав би робити для нього більше, але до Альфреда було важко достукатися… та мені й самому дуже мало що перепадало.

Фрідріх розплющив очі, раз-другий кліпнув, а відтак, заговоривши своїм звичним голосом, мовив:

– От і все, що я пам’ятаю. Хоча ні, Альфреде, – була ще одна річ, але я скажу це зі змішаними почуттями: Ойґен винив тебе в материній смерті.

– Винив? Мене? Та мені ж було всього кілька тижнів.

– Коли хтось помирає, ми нерідко шукаємо, що б – або кого б – звинуватити в цьому.

– Ти, певно, жартуєш, еге ж? Ну, тобто… Ойґен справді таке казав? Але ж це безглуздя.

– Люди часто вірять у безглузді речі. Звісно, твоя мати померла не через тебе, але Ойґен, здається, затаїв думку, що якби вона не завагітніла тобою, то була б і досі жива. Але це, Альфреде, лише мій здогад. Мені несила пригадати дослівно, що той казав, але я точно знаю, що Ойґен відчував якусь страшну образу на тебе, що її він і сам собі не міг пояснити.

Сполотнілий Альфред хвилину-дві мовчав. А Фрідріх, який не зводив із нього очей, сьорбнувши пива, промовив:

– Боюся, я бовкнув зайвого. Але коли просить друг, я завше намагаюся зробити все, що можу.

– От і добре. Ґрунтовність, чесність – це хороші, шляхетні, істинно німецькі чесноти. Мені, Фрідріху, таке до душі. Та й звучить усе правдоподібно. Мушу зізнатися, що інколи мене дивувало, чому Ойґен так мало займався мною. А те дошкульне прізвисько, «філософ», – я стільки разів чув його від хлопців! Гадаю, воно дуже на мене вплинуло, і я поклав собі помститись їм усім, таки ставши справжнім філософом.

– У Політеху? Як таке можливо?

– Ну, не те щоб дипломованим філософом – ступінь у мене з інженерії та архітектури, – але моєю справжньою вотчиною була філософія, тож навіть у Політехнічному я знайшов кількох учених професорів, які скеровували мене в моїх самостійних заняттях. І зрештою я понад усе інше оцінив німецьку ясність думки. Ось моя єдина релігія. А все ж просто зараз, цієї самої миті, у мене чомусь плутається в голові. Я, власне, балансую на межі запаморочення. Мені, мабуть, просто треба час, щоби зжитися з усім почутим від тебе.

– Гадаю, Альфреде, я можу пояснити, що ти відчуваєш. Бо й сам таке переживав та бачив в інших. Це не реакція на спогади, що ними я поділився, – йдеться про дещо інше. Моє пояснення вдалося б якнайкраще, якби я перейшов на філософський лад. Я теж здобув ґрунтовну підготовку з філософії і мав би за приємність поспілкуватися з тим, хто має такі самі нахили.

– Це й для мене було б насолодою. Я ж не один рік провів в оточенні інженерів, тужачи за філософською бесідою.

– Гаразд, гаразд. А почну я ось із чого: пригадуєш той шок і невіру, які викликало Кантове відкриття, що зовнішня реальність не така, якою ми її сприймаємо, і що натомість ми вибудовуємо природу зовнішньої реальності з наших внутрішніх розумових конструктів? Ти ж, підозрюю, добре знайомий із Кантом?

– Так, дуже добре знайомий. Але який зв’язок між його відкриттям і моїм нинішнім психічним станом?

– Я маю на увазі, що твій світ – і то зараз я про твій внутрішній світ, – який величезною мірою постав із твого досвіду, виявився не таким, як ти гадав. Або ж, іншими словами, якщо вдатися до терміна Гуссерля, можна сказати, що в тебе відбувся «ноематичний вибух».

– Гуссерля? Я не читаю єврейських псевдофілософів. А що таке «ноематичний вибух»?

– Раджу тобі, Альфреде, таки зважити на Едмунда Гуссерля: він один із великих. Його термін «ноема» означає предметний зміст нашої думки або ж мисленнєве уявлення про предмет. Уяви собі, для прикладу, будівлю як таку. А тепер уяви, наче ти сперся на неї та виявив, що вона не є твердим тілом і твій організм легко проходить крізь неї. У цю мить твоя ноема будівлі вибухає – твій «життєсвіт», Lebenswelt, раптом стає не таким, як ти собі уявляв.

– Я візьму твою пораду до уваги. Але прошу, просвіти мене й далі: я розумію цю концепцію, що світ структуризує людська свідомість, але все не збагну, як це стосується нас із Ойґеном.

– Ну, я про те, що твоє сприйняття стосунків із братом, якого ти мав від народження, одним махом змінилося. Ти думав про нього одне, аж тут раптом минуле просіло – всього лише трішечки – й ти виявляєш, що той інколи обурювався твоїм існуванням, хоча його обурення, звісно, була несправедливе й безглузде.

– Ти хочеш сказати, що я ошелешений, бо піді мною подався нерушимий підмурок минулого?

– Саме так. Добре сказано, Альфреде. Твоя психіка зазнала перевантаження й повністю поглинена переосмисленням минулого, тож наразі їй бракує потужності для виконання своїх звичних функцій – як-от підтримувати рівновагу, фізичну й душевну.

Той кивнув:

– Фрідріху, це приголомшлива бесіда. Ти дав мені чимало поживи для розуму. Але дозволь зауважити, що деякий ступінь запаморочення передував нашому спілкуванню.

Пфістер мовчав – спокійно й очікувально. Чекати він, здавалося, вмів.

Й Альфред, позволікавши, промовив:

– Зазвичай я не ділюся особистим. Власне, я взагалі ні з ким не секретничаю. Але в тобі є щось таке, що надзвичайно… як би тут висловитися?.. спонукає до відвертості й викликає довіру.

– Ну, я ж по-своєму не чужий. А ти, звісно, й сам розумієш, що зі старими друзями не здружуватися наново.

– Зі старими друзями не здружуватися наново… – Альфред на мить замислився, а відтак усміхнувся. – Хм, розумію. Дуже дотепно. Бачиш, від самого ранку мене не полишає відчуття чужинства: я ж лише вчора повернувся з Москви. Та ще й залишився сам самотою.